Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

Жінка принесла дарунок додому і поклала їх на столі. А вранці виявила щойно зв’язані панчохи. І так було щоночі — спиці в’язали панчохи, шкарпетки, рукавиці, светри, сукні, пояси, шалики. Жінка їх продавала і незабаром позбулася злиднів.

Дикі лови

Біля Сихова колись шуміли густелезні ліси з віковічними дубами і непролазними хащами. Уздовж лісів тягнулися поля, і люди, які їх обробляли, не раз чули, як у глибині лісу тупочуть коні, гавкають хорти, мисливці дуднять у роги, вихор ламає дерева, трощить сухостій, а понад верховіттями лунає гучне «Гей-го! Гу-гей-го! Гей-го!». Якщо хтось у цей час, коли мчали дикі лови, перебував у лісі, то, зачувши галас і крик, кидав усе і поспішав геть із лісу. А коли бачив, що не встигне втекти, то падав на землю долілиць, схрестивши руки, і лежав непорушно, чекаючи, поки дикі мисливці не промчать понад ним. Здавалося, вони летять понад землею так низько, що ось-ось розтопчуть, але то тільки так здавалося. Якщо лежати тихо і не намагатися роздивитися ловців, то вся пригода нічим поганим не загрожувала. А вже щоб відгукнутися на їхнє «Гей-го!», то й мови не було. І ось чому.

Уздовж лісу тягнулися поля. Якось чоловік, що сапав грядки, почув вигуки диких мисливців, що гарцювали лісом, і з дурної голови крикнув на весь голос:

— Го-гей-го! Го-гей-го!

У відповідь пролунав такий моторошний регіт, що волосся у чоловіка дуба встало, і він чимдуж погнав додому. А вночі почув біля своєї хати іржання коней, тупіт копит, а за мить хтось шпурнув йому у вікно зогнилу кінську ногу, яка смерділа так жахливо, що чоловік, хоч і мав великий страх, але викинув ногу з хати.

Вранці він знайшов ту ногу на тому ж місці. Тоді він викопав під лісом яму і закопав ногу. Але, коли повернувся додому, то побачив її там, де й знайшов. Ото була морока! Добре, хоч він додумався панотця запросити, аби посвятив хату, і врешті таки спекався тієї смердючої ноги.

А іншому такому сміливцю, який відгукнувся на крики диких ловців, шпурнули у вікно людську ногу в червоному чоботі, яка кривавила і теж смерділа, як сто чортів. При цьому, правда, гукнули:

— А це тобі кавалок м’ясця за те, що нам помагав!

І він мав той самий клопіт з ногою, аж поки не закликав місцевого пароха.

Ще був випадок, коли мисливець, зачувши, що мчать дикі лови, аж дерева вгиналися ледь не до самої землі, став їм підгукувати:

— Гей-го! Гей-го!

У ту ж мить йому під ноги впав забитий заєць. Мисливець дуже втішився, бо якраз йому нічого не вдалося вполювати, він підібрав зайця та кинув у торбину. Вже дорогою додому чув, як щось посмерджує, та не надав тому значення. Вдома відкрив торбу, а там — зогнила падалина вся в хробах. Бррр!

Відтоді уже всі знали, що не можна відгукуватися на волання диких мисливців.

Рука перевертня

У першій половині XVII сторіччя на околиці Львова мешкав Базилій Горошинський, чоловік маєтний і поважний. Його помісти розкинулося на березі Полтви, а за річкою темніли густі ліси, де водилося чимало звірини, і пан Базилій частенько вибирався зі своїми собаками на полювання. Про цей ліс ширилися погані чутки, селяни остерігалися заходити углиб лісу без зброї. Вважалося, що там об’явилося якесь чудовисько схоже на вовка, і вже були випадки, що воно нападало на людей. Однак сам пан Базилій вважав ці чутки забобонами.

Одного вересневого дня 1624 року приїхав у гості до пана Базилія його давній товариш Северин Мостович, який запеклим мисливцем і цілими днями полюбляв блукати лісами, полюючи на фазанів, тетеруків чи зайців. В гостях він теж байдиків не бив і почав намовляти господаря піти разом на лови, але той відмовився, бо чекав на жінку, котра повинна була повернутися від своїх батьків. Пан Базилій сказав, що як тільки дружина повернеться, він наздожене пана Северина.

Гостеві не зосталось нічого іншого, як, прихопивши мушкета і торбу, податися до лісу самому.

Тим часом пан Базилій, так і не дочекавшись своєї жінки і подумавши, що вона залишилась у батьків ночувати, вирішив прилучитися до гостя.

Уже вечоріло, сонце саме золотило верхівки дерев. Пан Базилій проминув просіку і, коли став спускатися в долину, де водилося багацько різної дичини, почув якусь шамотанину і крик. За хвилю побачив свого товариша серед потовченої трави і вирваних з корінням кущів. Весь його вигляд свідчив, що пережив якусь неприємну пригоду. Наблизившись, пан Базилій вжахнувся: його гість з розгубленим виглядом озирався на боки, мовби чекаючи нападу, вбрання мав пошарпане і заляпане кров’ю, руки подряпані, страх палав у його очах.

— Що сталося? — здивувався пан Базилій.

— Щойно на мене напала дуже велика вовчиця! Я вистрілив і не попав. Вона скочила на мене і я вперіщив її по голові кольбою. Вона покотилася по траві, а я вихопив шаблю і, коли вовчиця скочила на мене знову, рубонув її навідліг і відрубав лапу. Після цього вона зі страшним скавулінням щезла. Лапу я сховав у торбу. Зараз тобі покажу, щоб ти не думав, ніби я вигадав.

Але пан Базилій узяв його за руку і потягнув нагору.

— Вдома покажеш, ходімо звідси. Якщо це та вовчиця, яка вже тут тривалий час наводить жах, то краще нам чимдуж звідси ушитися.

Коли вони прийшли на подвір’я, пан Северин розв’язав торбу і витрусив свого трофея. Але на їхнє здивування звідти вивалилася не вовча лапа, а жіноча рука з перснями. Господар скрикнув, упізнавши у тих перснях коштовності своєї дружини. В цей час із будинку вибіг слуга:

— Пане! Пані вже вдома, але з ними біда. Вони всенькі у крові. Я вже послав по лікаря.

Господар і його гість притьмом вбігли до будинку і побачили господиню в ліжку у напівпритомному стані, ліва рука була зав’язана хустиною. На хустині і простирадлі виднілася кров.

— Це була ти! — вигукнув господар.

— Я помираю... — простогнала жінка. — Я боялася тобі розповідати про те, що я перевертень. Я кохала тебе.

Пан Базилій вжахнувся.

У цю хвилину з’явився лікар, він розв’язав хустину, і всі побачили, що ліва долоня у жінки відрубана. Збадавши хвору, лікар сказав:

— Вона втратила багато крові, але її життю ніщо не загрожує.

Господар і гість вийшли на подвір’я.

— Гадаю, ви повинні дати знати до магістрату, про цю