Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

Ніч була місячна й вітряна, сосни лячно поскрипували і шуміли, а звіддаля озивалася сова. Батяри працювали всю ніч, перерицькали геть усю каплицю, зірвавши струхлявілу підлогу, але не знайшли нічого цікавого, окрім кількох черепів і кам’яних брил, над якими довелося добряче пропотіти.

На світанку батяри, кленучи усе на світі, кинули марну працю, сіли на купу дощок і, вийнявши плящину та закуску, заходилися снідати.

Сонце червонило обрій, прокидалися пташки і розступалася імла. Нараз почули батяри якесь гудіння, а піднявши голови, побачили осине гніздо під склепінням. Оси якраз починали прокидатися. І тут хтось із батярів запропонував встругнути з городником веселий жарт — кинути йому в хату осине гніздо. Так вони й зробили — загорнули гніздо у шмату, підкралися до хатини городника і пошпурили у вікно, гукнувши:

— Лапай скарб!

І з голосним гулюканням повтікали. Старий зірвався з ліжка і побачив перед собою розсипане по землі золото. У ту ж мить вийшла зі стіни та сама жінка у жалобній сукні, яку бачили у каплиці, і сказала:

— Візьми собі ці гроші і розділи їх на три частини. Одну частину лиши собі, на другу перебудуй каплицю, а третю віддай у сиротинець, бо сиріт незабаром побільшає. Моліться! Моліться! Моліться!

І по тих словах зникла.

Плачка на Високому замку

На руїнах Високого замку люди не раз знаходили скляні або металеві зіржавілі речі, а деколи й мідні та срібні гроші, що віками пролежали в землі.

До тих руїн щовечора після заходу сонця приходила плачка, розвішувала вінки польових квітів, і сівши на камені, заламуючи руки, заливалася слізьми, її жалібні ридання і нарікання чулися здалека. Але ніхто з місцевих не наважувався підійти ближче, а подорожні думали, що то нещаслива мати оплакує своїх дітей, але коли пробували підійти до неї, плачка зникала до наступного вечора.

Дідич зі Знесіння зібрав якось людей і звелів розкопати руїни, вірячи, що мусять там бути скарби.

Кілька днів тривали розкопки, аж поки не натрапили на муроване склепіння. Тоді взялися за кайла і ломи й роздовбали його так, щоб можна було всередину проникнути. Після довгої мозольної праці знайшли нарешті залізні двері. Півдня промучившись коло них, виламали двері і опинилися у темному затхлому приміщенні, де було повно скелетів, а кожен з них до стіни ланцюгами прикований. Побачивши таке жахіття, усі заклякли від страху. Видно, тут в’язниця була, і ці бідолашні померли від голоду і спраги. От їх і оплакувала плачка.

— Зняти кайдани! — звелів дідич.

Кайдани зняли і завезли до пана, а він потім перед сусідами хвалився тими старожитніми речами. Скелети витягли і поховали у спільній ямі на цвинтарі.

Та коли люди пробили сусідню стіну і побачили там великі ковані скрині, раптом вдарив грім, застрибали в небі блискавиці і осяяли велетня в латах з мечем у руці. Велет закричав:

— Нікчемні! Золота і срібла забаглося?! Геть звідси, а то засиплю вас землею! І навіки упокоїтеся тут біля моїх скарбів!

Люди покидали увесь реманент і чимдуж чкурнули з ями, а потім бігли стрімголов з гори, трясучись зі страху, а попереду всіх дідич, вирячивши очі. З тих пір ніхто більше не пробував розкопувати ті руїни.

Казали, що того ж вечора з’явилася плачка на руїнах, посипала могилу квітами і стала проказувати молитви.

Гицлева гора

Жив колись у Львові гицель. Та такий підступний і жорстокий, що світ таких не бачив. Не мав жалю навіть до маленьких цуциків і кошенят — ловив усіх, що йому потрапляли на очі, дер з них шкури і шив шапки. Жив якраз під Гицлевою горою у яру геть зарослому бузиною у глиняній халабуді. Довкола халабуди на тичках сушилися собачі і котячі шкури, наповнюючи смородом довкілля. Але гицлеві ті пахнидла не перешкоджали, міг вдихати їх і вночі, і вдень.

Та довелося і гицлеві розплатитися за свої лихі вчинки. Якось він побачив дивовижну кішечку, що вигрівалася собі на сонці на самім вершечку Гицлевої гори. І була та кішечка незвичайна, бо мала яскраву ясно-зелену барву. Так по-правді, то гицель ледве її розрізнив серед трав і квітів, але око мав набите, а бідна кішечка не мала жодної змоги врятуватися. Гицель підкрався і піймав її у сітку.

— Але то буде шапка! — тішився він. — Ніхто такої не має. Певно, продам її за дуже добрі гроші.

І ось коли він уже спустився до свого яру і збирався бідну кішечку убити, як раптом перед ним з’явилася жінка в зеленій сукні і з розпущеним зеленим волоссям, в якому тріпотіли крильцями метелики, дзвеніли стриконики і дзумріли бджілки.

Гицель закляк зі страху, здогадуючись, що бачить Бузинову пані.

— Як ти посмів упіймати мою улюблену кішечку, плюгавий гицлю?

Її гнівний голос пригнув бідолаху мало не до землі, готовий був уже простелитися перед нею, перетворитися на комашку і загубитися у траві.

— Ой, ясна пані, я не знав... не думав... я нічого поганого не збирався їй зробити... така гарна киця... муррр-няу... хотів лише погратися і відпустити... щоб я з цього місця не зійшов, коли брешу!

Бузинова пані, підхопила на руки свою кицю і кинула, відходячи, через плече:

— Брехун! Віднині ти більше ніколи не зійдеш із цього місця!

По тих словах вона зникла, а схили яру в одну мить стулилися докупи, поховавши навіки і гицля, і його халабуду.

Відтоді іноді ночами біля підніжжя Гицлевої гори чути розпачливі крики гицля і гавкіт собак.

Чарівні спиці

Одна бідна жінка знайшла в лісі зелену кішку, яка застрягла у розколині старого дерева і жалібно нявчала. Жінка знайшла доброго дрючка і, хоч мусила прикласти немалі зусилля, але таки розширила розколину настільки, що кішка змогла вибратися. Потім принесла її у хвартушку додому і нагодувала молоком. Діти хотілися бавитися кішкою, але жінка їм цього не дозволила. А на ранок кішка зникла.

За кілька днів жінка на тому ж місці у лісі зустріла пані в зеленій сукні, яка їй сказала:

— Хочу тобі подякувати за мою кішечку. Візьми ці спиці, вони тобі не раз стануть у пригоді.

З тими словами пані вручила жінці чотири спиці