Читати книгу - "Вибрані твори. Том III"

Марчбенкс (переконаний у величі долі, що випала йому). У мене були мої книги. У мене була природа. І, нарешті, я зустрів вас.

Кандіда. Не будемо зараз говорити про це. Тепер я хочу, аби ви подивилися на цього іншого хлопчика — на мого хлопчика, розпещеного від сповитку. Ми двічі на місяць навідуємо його батьків. Вам слід було б якось поїхати разом із нами, Юджине, і подивитися світлини цього героя сім’ї. Джеймс-бебі — найчудовіший серед усіх бебі. Джеймс, що отримує свою першу шкільну нагороду у зрілому восьмирічному віці! Джеймс у величі своїх одинадцяти років! Джеймс у своєму першому сурдуті! Джеймс за усіляких славних обставин свого життя! Ви знаєте, який він сильний, — сподіваюсь, він не нам’яв вам боки, — який він розумний, який удатний! (Дедалі серйозніше). Спитайте матір Джеймса і трьох його сестер, чого їм вартувало зробити так, аби Джеймс позбувся клопоту і не займався нічим іншим, окрім одного — бути дужим, розумним і щасливим! Спитайте мене, чого це вартує — бути Джеймсові матір’ю, трьома його сестрами, дружиною і матір’ю його дітей — усім одночасно! Спитайте Проссі й Марію, скільки клопоту дома, навіть коли у нас немає гостей, які допомагають кришити цибулю. Спитайте крамарів, які не проти того, аби зіпсувати Джеймсові настрій і його блискучі проповіді, хто жене їх геть? Коли треба дати гроші — дає він, а коли треба відмовити у них — відмовляю я. Я створила для нього фортецю спокою, поблажливости, любови й постійно стою на чатах, оберігаючи його від надокучливих щоденних турбот. Я зробила його тут господарем, а він навіть не здогадується про це і ще хвилину тому не міг сказати вам, як це сталося. (З ніжною іронією). А коли йому здалося, що я можу піти від нього з вами, його гризла лише одна думка: що буде зі мною?! І щоб спокусити мене залишитись, він запропонував мені (схиляється над Мореллом і ніжно погладжує його по голові при кожній фразі) свою силу задля мого захисту, свої здібності задля мого існування, свою гідність задля мого становища, свою. (затинаючись.) Ох, я сплутала всі твої прекрасні фрази і зруйнувала їх гармонійність і тональність, правда ж, любий? (Ніжно притискається щокою до його щоки).

Морелл (приголомшений, опускається на коліна біля крісла Кандіди і обіймає її з юнацькою щиросердістю). Це все правда до останнього слова. Те, чим я є, створила з мене ти своїми руками і любов’ю свого серця. Ти — моя дружина, моя мати і мої сестри. Ти для мене поєднання усіх турбот любови.

Кандіда (у його обіймах, усміхаючись, до Юджина). Юджине, а чи можу я для вас бути матір’ю і сестрами?

Марчбенкс (підхоплюється з жестом страшенної огиди). Ні! Ніколи! Геть, геть звідси! І нехай мене поглине ніч!

Кандіда (швидко підводиться). Ви ж не підете, Юджине, еге ж?

Марчбенкс (його слова засвідчують, що він уже не хлопчик, а мужчина). Я знаю свій час — і він настав. Мені кортить якнайшвидше зробити те, що я маю зробити.

Морелл (теж зводиться з колін). Кандідо, не дозволяй йому нічого утнути.

Кандіда (упевнено, усміхаючись до Юджина). Можна нічого не боятися. Він навчився жити без щастя.

Марчбенкс. Я більше не хочу щастя: життя шляхетніше за це. Священику Джеймсе, я віддаю вам своє щастя обома руками, — я люблю вас, бо ви наповнили серце жінки, яку я кохав. Прощавайте! (Прямує до дверей).

Кандіда. Ще одне, останнє слово.

Він зупиняється, не обертаючись. Кандіда підходить до нього. Скільки вам років, Юджине?

Марчбенкс. Я зараз старий, як світ. Сьогодні вранці мені виповнилося вісімнадцять.

Кандіда. Вісімнадцять! Ви могли б скласти для мене маленького віршика з двох фраз, які я вам зараз скажу? І пообіцяйте мені повторювати їх про себе щоразу, як згадуватимете про мене?

Марчбенкс (не поворухнувшись). Кажіть фрази.

Кандіда. Коли мені виповниться тридцять — їй буде сорок п’ять. Коли мені виповниться шістдесят — їй буде сімдесят п’ять.

Марчбенкс (обертаючись до неї). Через сто років ми будемо одного віку. Однак я зберігаю у серці таємницю, кращу за цю. А тепер дозвольте мені піти. Ніч ніяк не дочекається мене.

Кандіда. Прощавайте. (Бере його обличчя своїми обома руками і, коли він, здогадавшись про її намір, падає перед нею на коліна, цілує його у лоба. Відтак він виходить і розтає у нічній темряві. Вона обертається до Морелла, простягаючи до нього руки). О, Джеймсе!

Вони обіймаються. Проте вони не знають таємниці, що її поніс у своєму серці поет.

Майор Барбара

Дія перша

Пообідня година січневого вечора 1906 року. Бібліотека в господі леді Брітомарт Андершафт у Вілтон-Кресчент. Посеред кімнати широка зручна канапа, оббита темною шкірою. Особа, що сидить на канапі (зараз на ній нікого нема), мала б праворуч письмовий стіл, що біля нього працює леді Брітомарт, ліворуч іззаду другий письмовий стіл меншого розміру; біля леді Брітомарт у задній стінці — двері й безпосередньо ліворуч — вікно з широкою луткою. Поблизу вікна стоїть крісло.

Леді Брітомарт — жінка років п’ятдесяти; одягнена добре, але недбало; гарно вихована, але не надає жодного значення своїй вихованості; має чудові манери, але жахаюче щиро висловлює свої думки й цілком байдуже ставиться до думок своїх співрозмовників; люб’язна, але не терпить сперечань, деспотична й запальна надмірно. Заразом типовий зразок жінки вищого товариства, що вміло господарює. До неї ставилися, як до вередливої дитини, аж поки сама вона стала сувора матір і, маючи великий практичний хист і життєвий досвід, нарешті влаштувала собі власне кубло. Проте світогляд її якось чудно обмежений родинними й класовими забобонами, і світ вона уявляє як щось подібне до великого будинку на Вілтон-Кресчент, але своїм куточком у ньому керує дуже спритно. Книжки в бібліотеці, картини по стінах, ноти в теках і статті в журналах виявляють достатню її освіченість і певну широту поглядів.

Увіходить Стівен, її син. Це молодий чоловік, років двадцяти п’яти, суворо коректний; він надає сам собі великої ваги, проте все ще відчуває деякий острах перед матір’ю; це можна пояснити більше