Читати книгу - "Вибрані романи"

— О, Евхеніє, Евхеніє!

— Гаразд, погляньмо на речі більш холоднокровно. Я ніколи не могла уявити собі вас у такому стані й злякалася, коли сюди увійшла: ви виглядали мертвим.

— І я справді був більше мертвим, аніж живим, повірте.

— Нам треба порозумітися...

— Евхеніє! — вигукнув бідолашний і простяг руку, яку відразу ж забрав.

— Але мені здається, ви тепер не в тому стані, щоби ми могли спокійно поговорити як добрі друзі. Подивимося, — й вона взяла його руку, щоби помацати пульс.

І серце у грудях бідолашного Ауґусто застугоніло як несамовите; він геть почервонів, чоло йому палахкотіло вогнем. Очі Евхенії зникли з-перед його очей, і він не бачив більше нічого, крім туману, червоного туману. На якусь мить він, здавалося, знепритомнів.

— Пожалійте, Евхеніє, пожалійте мене!

— Заспокойтеся, доне Ауґусто, заспокойтеся!

— Доне Ауґусто... доне Ауґусто... доне... доне.

— Атож, мій добрий доне Ауґусто, заспокойтеся й поговорімо спокійно.

— Але дозвольте мені... — і він узяв у свої руки її правицю, холодну й білу, як сніг, із веретеноподібними пальцями, зробленими, щоби доторкатися до клавіш фортепіано, щоби видобувати з них солодкі арпеджіо.

— Якщо вам так хочеться, доне Ауґусто.

Він підняв її пальці й покрив їх поцілунками, які майже не нагріли їхню білу холодність.

— Коли ви закінчите, доне Ауґусто, ми почнемо розмовляти.

— Але стривайте, Евхеніє, ви ж...

— Ні, ні, ні!... Це для мене лише порожня формальність! — І визволивши свою руку з його рук, провадила: — Я не знаю, які надії могли навіяти вам мої дядько й тітка, чи, власне, моя тітка, але річ у тому, що ви, як мені здається, обманюєте себе.

— Як, обманюю себе?

— Вони повинні були сказати вам, що я маю нареченого.

— Я це знаю.

— Вони вам сказали?

— Ні-ні, ніхто нічого мені не казав, але я знаю.

— У такому разі...

— Але річ у тім, Евхеніє, що я ні на що не претендую, нічого не прагну, нічого не прошу. Я готовий задовольнитися тим, Евхеніє, що ви дозволите мені приходити іноді омивати свій дух у погляді цих очей, одурманювати себе у випарах вашого дихання...

— Даруйте, доне Ауґусто, але це ті речі, про які пишуть у книжках, облишмо це. Я не забороняю вам приходити сюди, коли вам заманеться, не забороняю бачитися зі мною знову й знову, не забороняю розмовляти зі мною й навіть... ви вже в цьому переконалися, не забороняю навіть цілувати мені руку, але я маю нареченого, в якого я закохана і з яким маю намір одружитися.

— Але чи справді ви в нього закохана?

— Що за запитання?

— І звідки ви знаєте, що ви в нього закохана?

— Але чи ви не збожеволіли, бува, доне Ауґусто?

— Ні, ні. Я кажу вам це тому, бо мій найкращий друг мені сказав, що існує багато людей, які вважають себе закоханими, а насправді ними не є...

— Але він говорив це про вас, чи не так?

— Атож, він це сказав про мене. Ну то й що?

— Бо у вашому випадку так воно, можливо, і є.

— Але невже ви вірите, невже ти віриш, Евхеніє, що я не по-справжньому закоханий у вас?

— Не кричіть так голосно, доне Ауґусто, бо вас може почути служниця...

— Так, так, — провадив дон Ауґусто, входячи в екстаз. — Є люди, які не вірять, що я можу закохатися по-справжньому!..

— Стривайте хвилину, — урвала його Евхенія і вийшла з кімнати, покинувши його самого.

Вона повернулася за короткий час і з незворушним спокоєм запитала:

— То як, доне Ауґусто, ви вже заспокоїлися?

— Евхеніє! Евхеніє!

У цю мить почувся дзвінок у дверях і Евхенія сказала:

— Мої дядько й тітка!

І за хвилину вони обоє увійшли до зали.

— Дон Ауґусто прийшов до нас із візитом, я вийшла відчинити йому, він хотів піти геть, але я попросила його увійти, сказавши, що ви скоро повернетеся, й ось ви вже вдома.

— Настане час, — вигукнув дон Фермін, — коли зникнуть усі суспільні формальності! Я переконаний, що стіни й загорожі приватних володінь лише розбуджують апетит у тих, кого ми називаємо злодіями, тоді як насправді злодіями є власники. Немає надійнішої власності, ніж та, яка не захищена ні стінами, ні загорожами, і доступна геть для усіх. Людина народжується доброю, вона добра від природи; суспільство її псує й розбещує...

— Замовкни, чоловіче! — вигукнула донья Ермелінда. — Бо ти не даєш мені слухати спів кенара. Ви чуєте, як він співає, доне Ауґусто? Казка, а не спів! А коли Евхенія почала навчатися гри на фортепіано, то кенар, якого ми тоді мали, слухав її; він збуджувався й чим більше вона била пальцями по клавішах, тим більше він співав і співав. Аж поки помер од розриву серця...

— Навіть домашні тваринки заражаються нашими вадами! — докинув дядько. — Навіть тих тварин, які живуть із нами, ми вихопили зі святого стану природи. О, людство, людство!

— І ви мали підстави для якихось надій, доне Ауґусто? — запитала тітка.

— Ой, ні, сеньйоро, ні, лише якусь блискавично коротку мить... Так мені принаймі здалося...

— Он як!

— Атож, тітонько, то була справді дуже коротка мить, але її вистачило, щоби дон Ауґусто прийшов до тями після короткого нападу слабкості, який він приніс із вулиці.

— Як?

— О, то пусте, сеньйоро.

— А зараз я покину вас, бо в мене є робота, — сказала Евхенія й, подавши на прощання руку донові Ауґусто, вийшла з кімнати.

— І як воно? — запитала в Ауґусто тітка майже відразу по тому, як Евхенія вийшла.

— Про що ви запитуєте?

— Про ваш наступ, природно.

— Погано, дуже погано. Вона сказала мені, що має нареченого і має намір одружитися з ним.

— Хіба ж я не казав тобі про це, Ермеліндо, хіба ж я не казав?

— Але ж ні, ні, ні! Такого не може бути. Балачки про нареченого — то божевілля, доне Ауґусто, то божевілля!

— Але, сеньйоро, якщо