Читати книгу - "Крейдяна Людина"

То не була спальня. Там узагалі не було меблів. У центрі кімнати стояв мольберт, а картина на ньому була завішена брудною полотниною. Навколо, по всій кімнаті, прихилившись до стін, стояли десятки інших картин. Деякі намальовані крейдою, чи як там називав її містер Геллоран, інші виконані справжньою густою фарбою.

Здебільшого то були портрети двох дівчат. Одна — бліда і світлокоса, дуже схожа на містера Геллорана. Вона була гарненька, але чомусь здавалася засмученою, ніби хтось сказав їй щось таке, чого вона не хотіла знати, а вона чимдуж намагалася себе опанувати.

Іншу дівчину я впізнав одразу. Вальсова Дівчина. На першій картині вона сиділа боком біля вікна, одягнена в білу сукню. Її зображено в профіль, але я точно знав, що то вона, і мала вона вигляд дуже вродливий. Друга картина була трохи іншою. Дівчина сиділа в садку в красивому довгому сарафані й наче трохи повернула голову до художника. Шовковисте каштанове волосся хвилями спадало їй на плечі. Я бачив плавну лінію її підборіддя та одне велике мигдалювате око.

Третя картина показувала ще більше її обличчя чи радше той його бік, який відтяло металевим уламком каруселі. Але тепер воно мало вигляд не такий жахливий, як раніше, бо містер Геллоран пом’якшив її шрами і вони більше скидалися на різнобарвну мозаїку, а волосся наполовину затуляло пошкоджене око. Вальсова Дівчина знову здавалася вродливою, але тепер це була інша врода.

Я глянув на картину, що стояла на мольберті. Я й сам незчувся, як підійшов до неї. Підняв кутик полотнини і саме тієї миті почув, як рипнула підлога.

— Едді! Що ти робиш?

Я різко обернувся. Вдруге за цей день мене скував сором.

— Вибачте. Я лише… Я лише хотів подивитися.

На хвилинку мені здалося, що містер Геллоран зараз сваритиметься на мене, але він осміхнувся.

— Усе добре, Едді. Я мав би зачинити двері.

Я вже розкрив був рота, щоб сказати, що двері були зачинені, аж зненацька зрозумів, що він сам допомагає мені викрутитись.

— Картини дуже гарні, — промовив я.

— Дякую.

— Хто це? — запитав я, вказуючи на портрет білявої дівчини.

— Моя сестра. Дженні.

То он чому вона на нього схожа.

— Вона дуже гарна.

— Так, була. Вона померла. Кілька років тому. Лейкемія.

— Вибачте.

Я не знав, за що я перепрошую, але всі завжди так казали, коли говорили про померлих.

— Усе гаразд. Певною мірою портрети ніби оживляють її… Гадаю, ти впізнав Елізу.

Вальсова Дівчина. Я кивнув.

— Я часто відвідував її у лікарні.

— З нею все добре?

— Не зовсім, Едді. Але їй стане краще. Вона сильна. Сильніша, ніж сама думає.

Я мовчав. У мене було відчуття, що містер Геллоран хотів сказати ще щось.

— Сподіваюся, що картини допоможуть їй видужати. Такій дівчині, як Еліза, усе життя казали, яка вона вродлива. А коли забрати цю вроду, може здатися, що більше нічого не залишилося. Проте вона є, та врода, є всередині. І я хочу показати їй цю внутрішню красу. Хочу показати їй, що в житті є важливіші речі.

Я озирнувся на портрети Елізи. Я розумів, про що він каже. Її зовнішність змінилася, проте з’явилась інша, особлива краса. Про важливіші речі я теж уторопав. І про те, що їх так важливо не розгубити. Я хотів сказати йому про це, та коли повернувся, містер Геллоран дивився на картину так, ніби зовсім забув, що я теж був у кімнаті.

Саме тоді я збагнув іще дещо. Він був у неї закоханий.

Містер Геллоран мені подобався, але навіть тоді я почувався ніяково, і це здалося мені неправильним. Він був дорослим. Не старим (пізніше ми дізналися, що він мав тридцять один рік), але таки дорослим, а Вальсова Дівчина, ну, вона вже не була школяркою, та все ж значно молодша за нього. Він не міг її кохати. Без проблем — серйозних проблем — це точно не обійдеться.

Ураз Геллоран ніби повернувся до дійсності й пригадав, що я стою поряд.

— Як бачиш, я вмію тільки балакати. Тому я й не викладаю малювання. Зі мною просто неможливо щось намалювати. — Він показав жовтувату усмішку. — Готовий їхати додому?

— Так, сер.

Готовий як ніколи.

Містер Геллоран зупинився на початку моєї вулиці.

— Гадаю, так буде краще — щоб мама зайвий раз тебе не розпитувала.

— Дякую.

— Допомогти дістати велосипед з багажника?

— Не треба, я сам упораюся. Дякую, сер.

— Будь ласка, Едді. І ще одне.

— Так?

— Домовмося, що я нікому не розповім про сьогоднішню пригоду, якщо й ти нічого не розкажеш. Особливо про картини. Це, так би мовити, особисте.

Що тут думати. Я й сам не хотів, щоб хто-небудь дізнався про те, що сталося на дитячому майданчику.

— Так, сер. Тобто домовились.

— От і добре. Бувай, Едді.

— Бувайте, сер.

Я витяг велосипеда, докотив його до будинку і звернув на під’їзну доріжку. Прихилив його до стіни біля вхідних дверей. На ґанку був якийсь пакунок. На ярлику напис: «Для місіс М. Адамс». Я здивувався, чому поштар не постукав у двері. Хіба що мама з татом не почули.

Я взяв пакунок і зайшов до будинку.

— Привіт, Едді, — тато гукнув мені з кухні.

Я швиденько оглянув себе в дзеркалі. На чолі виднівся невеличкий синець, а футболка була брудна, але нічого не вдієш, доведеться йти як є. Я глибоко вдихнув і зайшов на кухню.

Тато сидів за столом з великою склянкою лимонаду. Він подивився на мене і насумрився.

— Що сталося з твоєю головою?

— Я, е-е-е, впав із драбинки.

— Як ти почуваєшся? Тебе не нудить? У голові не паморочиться?

— Ні, все гаразд.

Я поклав пакунок на стіл.

— Це лежало на ґанку.

— А, так. Я, напевно, не почув дзвоника. — Тато підвівся й гукнув нагору, — Маріанно… Тобі принесли пакунок.

— Добре. Зараз прийду, — гукнула мама у відповідь.

— Хочеш лимонаду, Едді? — запитав тато.

Я кивнув.

— Дякую.

Він підійшов до холодильника і взяв пляшку з полички на дверях. Я принюхався. У кухні витав якийсь дивний запах.

Зайшла мама. Вона заклала окуляри на голову, здавалася втомленою.

— Привіт, Едді. — Вона зиркнула на пакунок. — Що це?

— Хто його знає, — відказав тато.

Вона втягнула носом повітря.

— Чуєш цей запах?

Тато похитав головою, а тоді насупився.

— Ну, якийсь легенький запах є.

Мама знову зиркнула на пакунок і дещо насторожено сказала:

— Джоффе, можеш дати ножиці?

Тато витяг ножиці з шухляди і передав мамі. Вона розсікла коричневий скотч і розкрила коробку.

Мою маму годі чимось здивувати, але