Читати книгу - "Таємнича пригода в Стайлзі"

– Мабуть, це був столик, що стояв біля ліжка, – прокоментував коронер.

– Я відчинила двері, – продовжувала Мері, – і прислухалася. За кілька хвилин несамовито продзеленчав дзвоник, прибігла Доркас, розбудила мого чоловіка, і ми всі пішли до свекрухи, але двері було замкнено…

Коронер перебив її.

– Не думаю, що ми повинні турбувати вас розповіддю про ці події. Про подальші події ми вже знаємо абсолютно все. Але я попросив би вас розповісти про сварку, яку ви почули напередодні.

– Я?

У її голосі вчувався відтінок зухвалості. Вона підняла руку й поправила мереживні рюші біля шиї, трохи повернувши при цьому голову. І раптом мені абсолютно спонтанно майнула думка: «Вона тягне час!»

– Так. Я розумію, – неквапно продовжував коронер, – що ви сиділи на лавці та читали просто під вікном будуара. Це так чи ні?

Це було новиною для мене, і, поглянувши на Пуаро, я подумав, що для нього теж.

На якусь мить повисла пауза чи просто нерішучість перед відповіддю:

– Так, це правда.

– І вікно будуара було відчинене, правильно?

Безсумнівно, коли вона відповідала, її обличчя трохи зблідло:

– Так.

– Тоді ви не могли не чути голоси всередині, особливо коли вони стали гучними від гніву. Насправді звідти, де ви сиділи, їх навіть краще чути, аніж із холу.

– Можливо.

– Повторіть, що ви тоді почули?

– Я справді нічого не пам’ятаю.

– Ви хочете сказати, що не чули голосів?

– Ах, так, до мене долинали голоси, але я не чула, що саме вони казали. – Її щоки ледь почервоніли. – Я не маю звички підслуховувати особисті розмови.

Коронер наполягав.

– Тож ви взагалі нічого не пам’ятаєте? Нічого, місіс Кавендіш? Жодного слова або фрази, які б змусили вас зрозуміти, що це особиста розмова?

Вона замовкла і, здавалося, задумалася, зовні залишаючись спокійною, як і завжди.

– Так, я пригадую, місіс Інґлторп щось говорила – не пам’ятаю точно що – про причину скандалу між чоловіком і дружиною.

– Ах! – Коронер задоволено відкинувся на спинку крісла. – Це збігається з тим, що почула Доркас. Та вибачте мені, місіс Кавендіш, хоча ви зрозуміли, що це була особиста розмова, але не пішли? Ви залишилися сидіти на місці?

Коли Мері підняла свої золотисті очі, я помітив, як вони на мить спалахнули. Я був упевнений, що в той момент жінка б охоче розірвала на шматки того маленького юриста з його інсинуаціями, але вона досить спокійно відповіла:

– Ні. Мені там було дуже комфортно. Я зосередилася на книзі.

– І це все, що ви можете нам сказати?

– Це все.

Допит закінчився, хоча я сумнівався, що коронер був цілком задоволений. Думаю, він підозрював, що Мері Кавендіш могла би сказати більше, якби захотіла.

Наступною викликали продавчиню Емі Гілл. Вона засвідчила, що після обіду сімнадцятого числа продала бланк для заповіту Вільяму Ерлу, садівникові зі Стайлзу.

Далі Вільям Ерл та Меннінґ повідомили, що засвідчили документ. Останній зауважив, що було приблизно о пів на п’яту. Вільям міркував, що це сталося раніше.

Наступною викликали Синтію Мердок. Однак вона сказала небагато. Дівчина нічого не знала про трагедію, аж поки її не розбудила місіс Кавендіш.

– Ви не чули, як упав столик?

– Ні. Я міцно спала.

Коронер усміхнувся.

– Люди з чистою совістю сплять міцно, – промовив він. – Дякую вам, міс Мердок, це все.

– Міс Говард.

Міс Говард надала лист, який увечері 17-го числа написала їй місіс Інґлторп. Звичайно, ми з Пуаро вже його бачили. Він нічого не додав до наших відомостей про трагедію. Нижче подано факсиміле:

Листа передали присяжним, які уважно його оглянули.

– Боюся, це не надто нам допоможе, – зітхнувши, сказав коронер. – У листі немає жодної згадки про будь-які події того дня.

– Тут і так усе зрозуміло, – коротко сказала міс Говард. – Він досить чітко вказує, що моя бідна стара подруга щойно дізналася, що її ошукали!

– У листі немає нічого такого, – зауважив коронер.

– Ні, адже Емілі ніколи не могла визнати себе неправою. Але я її знаю. Вона хотіла повернути мене. Але не збиралася визнавати, що я мала рацію, то вчинила інакше. Так робить більшість людей. І я сама в це не вірю.

Містер Веллз ледь усміхнувся. І більшість присяжних теж. Міс Говард, очевидно, уміла грати на публіку.

– У будь-якому разі все це дурисвітство – це велика трата часу, – продовжувала леді, зневажливо міряючи поглядом присяжних. – Розмови, розмови, розмови! Коли всі ми чудово знаємо…

Коронер поспішно її перервав:

– Дякую вам, міс Говард, це все.

Мені здалося, він зітхнув із полегшенням, коли вона закінчила.

Потім сталася сенсація дня. Коронер викликав Альберта Мейса, помічника аптекаря.

Це був схвильований молодий чоловік із блідим обличчям. На запитання коронера Мейс пояснив, що він дипломований фармацевт, але лише нещодавно перейшов у цю аптеку, оскільки помічник аптекаря пішов в армію.

Закінчивши формальності, коронер узявся до справи.

– Містере Мейс, останнім часом ви продавали стрихнін комусь, хто не мав на це дозволу?

– Так, сер.

– Коли це було?

– Минулого понеділка. Увечері.

– У понеділок? Не у вівторок?

– Ні, сер, у понеділок, шістнадцятого числа.

– Ви пам’ятаєте, кому його продали?

Можна було б почути, як летить муха.

– Так, сер. Це був містер Інґлторп.

Усі погляди повернулися туди, де безпристрасно заціпеніло сидів містер Інґлторп. Він здригнувся, коли вбивчі слова злетіли з губ юнака. Я вже подумав, що чоловік устане, але він залишився сидіти, хоча чудово зіграв вираз подиву на обличчі.

– Ви впевнені в тому, що кажете? – строго запитав коронер.

– Цілком упевнений, сер.

– Ви часто продаєте стрихнін незаконно, з-під прилавка?

Нещасний юнак помітно знітився під похмурим поглядом коронера.

– О ні, сер, звичайно, ні. Але я побачив, що це містер Інґлторп із маєтку, тож подумав, що в цьому немає нічого поганого. Він сказав, що йому треба отруїти собаку.

Внутрішньо я йому поспівчував. Для людини так природно задовольнити мешканців маєтку, особливо коли це може посприяти їх переходу від «Кутс» до місцевих аптек.

– А хіба кожен, хто купує отруту, не повинен розписатися в журналі?

– Так, сер, містер Інґлторп розписався.

– Ви маєте журнал із собою?

– Так, сер.

Журнал надали, і, сказавши кілька осудливих слів, слідчий відпустив нещасного містера Мейса.

Потім у глухій тиші викликали Альфреда Інґлторпа. Цікаво, чи він розумів, наскільки сильно на його шиї затягується зашморг?

Коронер відразу перейшов до справи.

– Минулого