Читати книгу - "Дев’яносто третій рік"

Тельмарш квапливо почвалав до цього диму. Він дуже втомився, але хотів знати, що то таке.

Він вийшов на горб, до якого прилягали селище й ферма.

Там уже не було ні ферми, ні селища.

Купа догоряючих руїн, — ось що лишилося від Ерб-ан-Пайля.

Тяжко бачити, як горить палац, а далеко тяжче, — як горить халупа. Халупа в огні доводить до розпачу. Плюндрування, яке вражає злидні, шуліка, що рве пазурами земляного черв’яка, — ця безглузда жорстокість стискує серце.

Коли вірити біблійній легенді, людина, кинувши погляд на пожежу, обертається на статую. Тельмарш на якусь мить став такою статуєю. Він скам’янів від цього видовища. Знищення відбувалося в цілковитій тиші. Жодного людського крику, жодного людського зітхання. Полум’я кінчало пожирати це село, і нічого, крім гуркоту падаючих балок та тріщання солом’яних покрівель, не було чути. Іноді клуби диму на мить розходилися, і крізь завалені дахи видно було зяючу середину халуп, де рубінами сяяв жар, де багряніло злиденне лахміття і пурпуром мінилися вбогі старі меблі, засліплюючи Тельмарша блиском страшного нещастя.

У каштановому гаї, що підходив близько до будинків, зайнялося й палало кілька дерев.

Тельмарш прислухався, чи не чути чийогось голосу, зойку, благання. Та не було чути нічого, крім палахкотіння полум’я. Все мовчало, крім пожежі. Невже всі втекли?

Куди ділася жвава й працьовита купка жителів Ерб-ан-Пайля? Що сталося з ними?

Тельмарш спустився з горба. Перед ним була страшна загадка. Він помалу підходив, пильно вдивляючись. Він наближався до цих руїн повагом, як тінь. Він здавався собі привидом у цій могилі.

Він підійшов до того, що було недавно ворітьми ферми, і заглянув у двір, уже не відгороджений парканом від халуп, що тулилися біля нього.

Те, що він бачив перед цим, було ніщо. Він бачив досі страшне, тепер побачив жахливе.

Посеред двору лежала велика чорна купа, освітлена невиразно відблиском пожежі з одного боку і місяцем — з другого. Це була купа людей. І всі ці люди були мертві. Навколо цієї купи була велика калюжа, що злегка диміла. Відблиски пожежі тремтіли в цій калюжі. Але не від вогню вона була червона. Це була кров.

Тельмарш підійшов ближче. Він став оглядати одне за одним ці розпростерті тіла. Усі були мертві.

Місяць світив, пожежа теж.

Це були трупи солдатів. Всі були босі, в них забрали черевики, забрали й зброю. Тільки синя форма на них лишилася. Подекуди серед купи мертвих рук, ніг і голів виднівся трикутний капелюх з трикольоровою кокардою. Це були республіканці. Це були парижани, які напередодні ще були живі і стояли гарнізоном на фермі Ерб-ан-Пайль. Ці люди були розстріляні, бо й лежали симетрично: їх поклали на місці одним залпом, обдумано й акуратно. Всі були мертві. У купі не було чути жодного хрипу.

Тельмарш оглянув усі трупи, не пропустивши жодного. Всі були побиті кулями.

Люди, які їх розстріляли, певно, поспішали і не мали часу їх закопати.

Він уже збирався піти, коли погляд його впав на низенький мур у дворі, з-за якого витикалося чотири ноги. Вони були в черевиках і менші від інших. Тельмарш підійшов до них. Це були ноги жінок.

Дві жінки лежали поряд, теж розстріляні. На одній було щось подібне до солдатської форми, біля неї лежала розбита порожня баклажка. Це була маркітантка. Вона дістала чотири кулі в голову. Вона була мертва.

Тельмарш оглянув другу. Це була селянка. Бліда, як смерть, з роззявленим ротом. Очі в неї були заплющені. Ран на голові не було. Лахміття, що правило їй за одяг, при падінні розхристалося, видно було голе тіло. Тельмарш побачив на плечі круглу ранку від кулі. Ключиця була перебита. Він глянув на її посинілі груди.

— Мати, що годувала груддю дитину… — прошепотів він.

Він доторкнувся до тіла: воно ще не захолонуло.

Другої рани, крім рани на плечі, не було.

Тельмарш приклав руку до серця і відчув, що воно хоч ледве-ледве, але б’ється. Вона не була мертва.

Тельмарш підвівся і закричав страшним голосом.

— Чи є тут хто-небудь?

— Це ти, Старий?! — відізвався чийсь голос тихо, ледве чутно.

Водночас з ями в руїнах виткнулася голова.

Потім друге обличчя з’явилося з другої ями.

Це були двоє селян, які поховалися, — єдині, що лишилися тут живі.

Знайомий голос Жебрака заспокоїв їх, і вони вийшли із своїх схованок.

Вони підійшли до Тельмарша, усе ще тремтячи всім тілом.

Тельмарш зміг крикнути, але не міг говорити: так завжди буває при глибоких потрясіннях.

Він показав їм пальцем на жінку біля своїх ніг.

— Хіба вона ще жива? — спитав один із селян.

Тельмарш ствердно хитнув головою.

— А друга теж жива? — спитав другий селянин.

Тельмарш хитнув головою заперечливо.

Селянин, що перший підійшов, заговорив:

— Усі інші мертві, правда? Я бачив усе. Я був у льоху. Як треба дякувати бога в такі хвилини, що не маєш сім’ї. Мій дім згорів. Господи боже, вони всіх убили! У цієї жінки є діти. Троє маленьких! Діти кричали: «Мамо!» Мати кричала: «Діти мої!» Вони вбили матір і забрали дітей. Я це бачив, боже ж ти мій, боже! Всіх перебили і пішли. Вони були задоволені. Вони забрали дітей і вбили матір. Але ж вона ще жива, правда, жива? Скажи, Старий, як ти думаєш, можна ще її врятувати? Хочеш, ми перенесемо її в твою землянку?

Тельмарш кивнув головою, погоджуючись.

Ліс підходив до самої ферми. Вони швидко зробили носилки з гілок та папороті. Поклали на них все ще нерухому жінку і рушили крізь зарості. Селяни несли носилки, один у ногах, другий у головах, а Тельмарш держав руку жінки, мацаючи їй пульс.

Дорогою селяни розмовляли, і над скривавленою жінкою, обличчя якої від місячного сяйва здавалося ще блідішим, чулися злякані вигуки:

— Всіх повбивали!

— Все спалили!

— Ах, господи боже, що тільки робиться!

— Це отой високий старий звелів.

— Так, це з його наказу.

— Я не бачив, як розстрілювали. Хіба він був там?

— Ні, він пішов раніше. Та це все одно, він же звелів.

— Отже, він усьому й виною.

— Він сказав: «Вбивайте! Паліть! Ніякого милосердя!»

— Він маркіз?

— Та це ж наш сеньйор.

— А як його звуть?

— Маркіз де-Лантенак.

Тельмарш звів очі до неба і пробурмотів крізь зуби:

— О, якби ж я був знав!

ЧАСТИНА ДРУГА

В ПАРИЖІ

КНИГА ПЕРША