Читати книгу - "Дев’яносто третій рік"

class="p1">Ця ватага була озброєна рушницями, шаблями, косами, кирками, киями. На всіх були великі повстяні капелюхи або коричньові вовняні шапки з білими кокардами, широкі штани по коліна, хутряні куртки, шкіряні черевики; литки у всіх голі; кожен був обвішаний силою амулетів і чоток, з довгим волоссям, деякі мали лютий вигляд, але у всіх були наївні очі.

Молодий і вродливий чоловік пройшов між цими людьми, що стояли навколішках, великими кроками піднявся на пагорок і спинився перед маркізом. На ньому, як і на селянах, був повстяний капелюх з білою кокардою на відігнутому краї, але руки він мав білі, сорочка була з тонкого полотна, а поверх куртки в нього на білому шовковому шарфі висіла шпага з позолоченою ручкою.

Зійшовши на пагорок, він кинув на землю капелюх, розв’язав шарф і, ставши на одне коліно, простяг маркізові шарф і шпагу з словами:

— Ми дійсно шукали вас і знайшли. От шпага командувача. Ці люди тепер ваші. Я був їх командиром, тепер я стаю вищий рангом — я ваш солдат. Прийміть наше покірне шанування. Наказуйте, пане генерал.

Потім він подав знак, і з лісу вийшли люди, несучи трикольоровий прапор. Вони піднялися до маркіза і поклали прапор біля його ніг. Це був прапор, який він бачив крізь дерева.

— Пане генерал, — сказав молодий чоловік, що передав йому шпагу, — це прапор, який ми відбили у синіх, що були на фермі Ерб-ан-Пайль. Монсеньйор, мене звуть Гавар. Я служив під командою маркіза Ла Руері.

— Добре, — сказав маркіз.

І, спокійно й поважно, він причепив собі шарф з шпагою.

Потім, вихопивши шпагу з ножен і махнувши нею над головою, гукнув:

— Встаньте! Хай живе король!

Всі підвелися.

І в глибині лісу почувся несамовитий і тріумфуючий вигук:

— Хай живе король! Хай живе наш маркіз! Хай живе Лантенак!

Маркіз повернувся до Гавара.

— Скільки ж вас?

— Сім тисяч.

І, спускаючись з пагорка разом з маркізом, перед яким селяни розсували кущі, Гавар продовжував:

— Монсеньйор, це дуже просто. Все це легко пояснити. Ждали тільки іскри. Республіканська об’ява, що оголошувала про ваше повернення, підняла всю місцевість на бій за короля. До того ж про вас таємно повідомив і мер Гранвіля, людина наша. Це він врятував абата Олів’є. Цієї ночі дзвонили на сполох.

— Ради чого?

— Ради вас.

— А! — сказав маркіз.

— І от ми тут.

— І вас сім тисяч?

— Сьогодні. Нас буде п’ятнадцять тисяч завтра. Це породження краю. Коли пан Анрі де-Ларошжаклен їхав до католицької армії, задзвонили на сполох, і за одну ніч шість парафій — Ізерне, Корке, Ешобруань, Об’є, Сен-Обен та Нюейль — послали йому десять тисяч чоловік. Не було бойових припасів, у одного муляра знайшлося шістдесят фунтів пороху, і пан де-Ларошжаклен відправився з цим. Ми догадувалися, що ви маєте бути десь у цьому лісі, і шукали вас.

— Так це ви атакували синіх на фермі Ерб-ан-Пайль?

— Вітер перешкоджав чути сполох. Вони не мали ніякої підозри, бо там їх селяни прийняли добре. А сьогодні вранці ми наскочили на ферму. Сині спали, і ми закінчили справу в одну мить. Я маю коня. Зволите прийняти його?

— Гаразд.

Один із селян підвів білого коня, осідланого по-військовому. Відмовившись від допомоги, яку йому пропонував Гавар, маркіз сам скочив у сідло.

— Ура! — закричали селяни. Цей англійський вигук досить поширений на бретонсько-нормандському березі, жителі якого мають постійні стосунки з островами Ла-Маншу.

Гавар по-військовому відкозиряв і спитав:

— Де буде ваша резиденція, монсеньйор?

— Поки що у Фужерському лісі.

— Це один із ваших семи лісів, пане маркіз.

— Треба священика.

— У нас є.

— Хто?

— Вікарій Ербрейської каплиці.

— Я його знаю. Він приїздив на Джерсей.

Священик вийшов з рядів і сказав:

— Тричі, монсеньйор.

Маркіз повернув голову.

— Добрий день, пане вікарій. Вам буде робота.

— Тим краще, пане маркіз.

— Вам багатьох доведеться сповідати. Тих, що побажають, розуміється. Нікого не треба силувати.

— Пане маркіз, — сказав священик, — Гастон у Темене силує республіканців сповідатися.

— Це ж перукар, — сказав маркіз. — А сповідь має бути добровільна.

Гавар, що відходив дати деякі розпорядження, повернувся.

— Я жду ваших наказів, пане генерал.

— Насамперед накажіть збиратися у Фужерському лісі. Нехай розійдуться і сходяться поодинці.

— Наказ уже дано,

— Ви казали мені, здається, що жителі Ерб-ан-Пайля добре прийняли синіх?

— Так, пане генерал.

— Ви спалили ферму?

— Так.

— А селище?

— Ні.

— Спаліть.

— Сині пробували боронитися, але їх було півтораста, а нас сім тисяч.

— Що це за сині?

— Сині Сантерра.

— Того, що звелів бити в барабани, коли страчували короля. Отже, це батальйон парижан?

— Півбатальйон.

— Як він зветься?

— На прапорі, пане генерал, напис «Батальйон Червоного Ковпака».

— Це люті звірі.

— Що робити з пораненими?

— Добийте.

— Що робити з полоненими?

— Розстріляйте.

— Їх щось із вісімдесят.

— Розстріляти всіх.

— З ними дві жінки.

— Теж розстріляти.

— І троє дітей.

— Дітей візьміть з собою. Там видно буде, що з ними робити.

І маркіз торкнув коня.

VII. «НІЯКОЇ ПОЩАДИ!» (наказ Комуни)

«НІЯКОГО МИЛОСЕРДЯ!» (наказ принців)

У той час, коли біля Таніса відбувалося все це, жебрак прямував до Кроллона. Він спускався в яри, пробирався крізь гущавину, неуважний до всього і уважний до дрібниць, як він сам про себе казав, скоріше замріяний, ніж задумливий, бо в задумливості є мета, а в замріяності — ні. Він походжав собі, спиняючись, з’їдаючи то там, то там листок дикого щавлю, п’ючи з струмків, прислухаючись до далекого гуркоту, потім знову підпадаючи під вплив співучої чарівливості природи і підставляючи своє дрантя під сонце, можливо, чуючи й людські голоси, але прислухаючись тільки до співу пташок.

Він був старий і неповороткий. Він не міг ходити далеко — чверть льє, як він говорив маркізові де-Лантенаку, його вже стомлювала. Він звернув трохи вбік до Круа-Аврашен, і настав уже вечір, коли він повертався назад.

Недалеко від Масе стежка, якою він ішов, вивела його на горб, де не росло жодне дерево і звідки видно було все навколо аж до моря.

Його увагу привернув дим.

Немає нічого приємнішого за дим і нічого страшнішого. Буває дим мирний, і буває дим злочинний. По густоті й кольору диму видно всю різницю між миром і війною, між братерством і ненавистю, між гостинним притулком і могилою, між життям і смертю. Дим, що здіймається над деревами, може бути ознакою найпрекраснішого в світі — домашнього вогнища, чи найстрашнішого — пожежі. І все щастя, як і все нещастя людини, криється іноді в цій речовині, що її розвіює вітер.

Дим, який побачив Тельмарш, був тривожний.

Він