Читати книгу - "Антон Великий"

шукаю в інтернеті, що ж таке сікспенс, твід і бриджі. Потім довго нишпорю в татовій шафі. Без особливого успіху, мушу визнати. Єдине годяще, що я знаходжу, це татові панталони до колін, які він одягає раз на рік на лижі, і пару лижних підколінок з написом «OL’94».

Гай-гай, утішаю я себе, згадуючи модників, котрі стверджують, що все залежить від комбінування одягу.

Отже, сподіваюся, що комбінація моєї вихідної білої сорочки з трохи затісним светром з V-подібним вирізом згодиться.

І ось, після тривалого душу й добрячої порції лосьйону після гоління, я готовий! У панталонах, лижних підколінках, сорочці й светрі. Перед виходом ще оцінюю себе в дзеркалі.

Так, Антон Великий до життя готовий!

За чверть години я стою на ватяних ногах перед гольф-клубом. Набираю повні легені повітря, відчиняю двері й, розмахуючи руками, ніби все життя лиш так і розмахував, прямую до стійки рецепції. Уже з першого кроку треба справити гідне враження.

— Це — я, прибув на заміну, — кажу жінці на рецепції, викладаю на стійку лікті, ледь закидаю назад голову й розтягую губи в усмішці. — Вітаю!

Жінці десь під п’ятдесят, вона в светрі з коміром під шию, у камізельці з великими червоними ґудзиками на кожній цицьці. Мабуть, ті ґудзики мали б символізувати ягідки малини. Я заворожено не зводжу з них погляду.

На жаль, трохи задовго витріщаюся. Жінка в светрі з високим коміром кахикає і густо червоніє. Ой, а якщо вона подумала, ніби я витріщаюся на її цицьки!

Жінка теж не зводить з мене очей. Дивиться доволі стримано. Спершу на ноги — на олімпійські підколінки й панталони, потім оцінює тісний светр, а тоді, нарешті, зустрічається з моїм поглядом. Силувано всміхається, подає руку.

— Мене звати Тереза.

Я давлюся. Тереза, думаю я. Саме так і повинні називатися ті, в кого повні кишені грошей. І зберігати незворушність.

Гм, тепер, коли я став цілком новою і багатою персоною, чом би не прибрати собі нове ім’я? Якесь карколомно-запаморочливе!

— Арчі, — випалюю я. — Арчі… е-е… Мак… Салліван…

І впевнено та рішуче трясу її руку.

Тереза зводить вгору одну брову.

— І звідки ти родом? — питає вона.

— З Трумса, — бовкаю я, не подумавши, і відразу виправляюся. — Але мій батько ходить у… спідниці.

«Спідниця» щось недостойно звучить.

— У спідниці? — недовірливо перепитує Тереза.

— У такій картатій, — пояснюю. — Він… наполовину шотландець.

На щастя, мені ніколи не доводилося бачити тата в картатих спідницях, а ось прізвища на «Мак», якщо не помиляюся, походять з Шотландії.

Тепер я вже шкодую про свої вигадки з іменами. Ну, що це таке: Арчі МакСалліван? Чому я не підготувався ліпше? Моя балаканина схожа на базікання клишоногого ковбоя.

Однак Тереза начеб задоволена моїм шотландським походженням.

— Чудово, Арчі, — каже вона. — Я поведу тебе на невеличку екскурсію, а потім Фредрік розкаже про твої робочі обов’язки.

Я слухняно тупцюю услід за Терезою у светрі з високим коміром і дуже-дуже стараюся не залипати поглядом на її ягідках-малинках.

— Тут — роздягальні, — показує Тереза. — А тут — симулятори.

Чудернацька картина. Люди стоять в окремих боксах, перед кожним гравцем — великий екран із зображенням поля для гольфу, і вони замахуються ключками, щоб потрапити м’ячиком у лунку. Майже як комп’ютерна гра, але набагато нудніше. Так-так, кожному — своє.

Потім я зустрічаюся з Фредріком, який має ознайомити мене з моїми обов’язками. Фредрік — молодий засмаглий чоловік зі сліпучо-білими зубами.

— Бачу, ти знайшов собі вдалий прикид, — схвально киває він.

Щоправда, я трохи сумніваюся у його щирості, та все ж пнуся зі шкіри, демонструючи самовпевненість, і так міцно потискаю йому руку, аж він здригається.

— Отже, Арчі, — каже Фредрік. — Чи можу я попросити тебе про одну послугу, перш ніж ми почнемо.

— Звісно, — відразу погоджуюсь я, бо ж треба справити добре враження.

Якщо все піде гладко, то Фредрік цілком може стати в майбутньому моїм бізнес-партнером.

— Міцно потримай оцю штуку, доки висохне клей, — Фредрік простягає мені щось схоже на кубок. — Бач, розбилася, і я її щойно склеїв.

Він вимахує перед моїм носом тюбиком, на якому написано «суперклей», кладе тюбик у шухляду.

Ну-ну… Коли я стану знаменитим багатієм, Фредрікові буде соромно за те, що змусив мене до такої дурнуватої роботи, але я не злопам’ятний.

Я тримаю обома руками кубок. Фредрік киває:

— П’яте місце в Чемпіонаті Норвегії.

Як на мене, ті кубки за призові місця — повна дурня, порівняно з мільйоном крон, але мовчу. Я ж таємний мільйонер. Undercover англійською, здається…

Коли кубок має вигляд майже нового, Фредрік показує мені, де зберігаються ключки й м’ячики, де треба відмічати виданий на прокат реквізит і як функціонує каса, коли я продаватиму лимонад. Добре, що я бував на бабусиній роботі в Трумсі й дуже швидко згадав, як працюють касові апарати. Гадаю, справив належне враження.

— Тереза вже, напевно, тобі сказала, що до кінця дня я виконуватиму обов’язки Ґюндерсена. Але завтра розраховуємо на тебе від восьмої ранку до другої пополудні. Ось ключ, про всяке… Тереза полюбляє спізнюватися вранці.

Останні слова він промовляє пошепки, бо до нас прямує Тереза з ящиком кока-коли й починає викладати пляшки в холодильник позаду каси.

Я ховаю ключ до кишені, позираю на годинник — перша година. Час прощатися, мені ще треба зустрітися з Уле.

— Я б тобі радила більше не приходити в лижних обладунках! — каже Тереза з-під холодильника зовсім не пошепки.

Згода… Я вже й так мав підозру, що татові панталони давно вийшли з моди.

— Може, вдягнути бавовняні штани? — питаю я трохи запобігливо, бо ж на форумі гольф-сайту чітко дають зрозуміти, що про джинси й мови бути не може.

— Годиться, — киває білозубий Фредрік. — Усе годиться, лиш би не спортивний костюм.

— Ти маєш на увазі «соціалку»? — бовкаю я, розтягуючись в награній посмішці — такими, на мою думку, обмінюються багачі; принаймні так мені здається.

Усмішка на губах Фредріка натомість гасне.

— Тут так не розмовляють, — хитає він головою.

Я страшенно ніяковію. Мені дуже кортить розповісти йому, що ніколи раніше такого не говорив. Ніде… Лише хотів задемонструвати Фредрікові, що ми, так би мовити, з одного тіста — він і я. Проте лише тихо бурмочу, потупивши очі в підлогу:

— Звичайно…

І нараз неймовірно кваплюся накивати п’ятами. Хоча щосили намагаюся не втратити гідності.

— Дуже дякую, — кажу я так ввічливо, як лиш можу. — До завтра!

ПАЄТКИ ТА ІНШІ НЕЗРУЧНОСТІ

Коли ми через пів години стрічаємося з Уле, я нічого не розповідаю йому про гольф-клуб. Сьогодні ми йдемо до Арнольда аж о п’ятій, перед тим ще хочемо навідатися до Софії.

Але спершу готуємо весільні листівки. Мама Уле колись працювала вчителькою рукоділля у молодшій школі й досі має вдома все необхідне для майстрування усього на світі: пряжу, папір і глину. Перед тим як піти на роботу, вона виклала цілу купу речей, які могли б нам стати в пригоді.

Не скажу, що хотів би повернути час назад, але відчуття ностальгії за молодшою школою усе ж закрадається. Як ось цієї миті, коли ми обкладаємося блискітками, глянцевим папером і клейовими олівцями, котрі пахнуть марципаном.

Матеріали чудові, однак листівки виходять з-під моїх рук просто жахливі. І не через брак старанності, а через відсутність таланту.

Принаймні я пишу на них приємні побажання, хай навіть тато й Анна ні про кого не думають, лише про себе.

Я з задоволенням думаю, які докори сумління їх переповнюватимуть, коли