Читати книгу - "Вибрані листи"

для нічного й денного спочинку. Варто щільно закрити вікна, й сюди не проникають ні голоси рабів, ні шум моря, ні голоси негоди, ні спалахи блискавок, ані саме світло денне. Секрет такого глибокого спокою в тому, що між спальнею і зверненою до саду стіною пролягає коридор; у порожньому його просторі й тонуть усі звуки, що надходять іззовні. До спальні прилягає манюсінький гіпокауст, який при потребі або пропускає тепло крізь вузенький душник, або затримує його. Передпокій і спальня звернені до сонця: тут воно — й східним своїм промінням, тут же — й опівденним, що падає уже косо. Коли я заглиблююсь у те приміщення, то здається мені, що я не те що місто, а й садибу свою покинув, і від того отримую неабияке задоволення, надто під час Сатурналій[58], коли всі інші приміщення, як і дозволено у святкові дні, повняться радісними криками-гуками домашньої челяді. Ні я не заважаю їм у їхніх забавах, ні вони мені — у моїх заняттях.

При всіх цих вигодах і приємностях бракує тут хіба що водограїв; є, щоправда, криниці, радше джерела, оскільки вони на поверхні. Природа цього побережжя загалом гідна подиву: де не копни — маєш готову, що так і біжить до тебе, джерельну, чистісіньку воду: близькість моря аж ніяк не псує її ні запахом своїм, ні смаком. У сусідніх лісах — скільки завгодно дров. Усе інше привозять із Остії. Однак для невибагливого достатньо того, чим багате село, а до нього — рукою подати, усього через одну садибу. Там три платних лазні, і це велика вигода, коли вдома, — чи то несподівано приїхав, чи ненадовго, — розпалювати лазню просто не варто.

Побережжя прикрашають дуже милим для ока розмаїттям численні крівлі садиб, що тягнуться то неперервно, одна при одній, то з проміжками; коли глянути на них чи з моря, чи з берега, то здається, що то ряд містечок видно віддалік. Коли море довший час спокійне, пісок побережжя стає сипким, частіше, однак, його ущільнює, набігаючи раз по раз під час прибою, туга хвиля. Море тут, хоча не хвалиться дорогою рибою, має, проте, вдосталь добірної камбали й креветки. Але й суходіл постачає нашій віллі припаси, передусім, молоко: сюди, у пошуках води й прохолоди, сходиться з пасовищ худоба.

То як гадаєш, достатньо маю причин для того, аби вчащати сюди, жити тут, любити цей затишок? А ти, чи такий вже ти міський, щоб не забажати його? Якби ж то забажав! Ось тоді твоє перебування у моїй скромній віллі, при стількох її достоїнствах, було б найкращою для неї порукою! Бувай здоровий!

Лист 18

Пліній Маврикові[59] — вітання

Яке ще інше твоє прохання було б мені приємнішим, аніж це — підшукати вчителів[60] для дітей твого брата? Завдяки тобі повертаюсь до школи; вже я мовби знову — в тому найсолодшому віці: сиджу, як то колись, серед ровесників і пересвідчуюсь, як вони поважають мене за мої пильні заняття. А ось нещодавно у велелюдній авдиторії, в присутності осіб нашого стану[61], хлопці розпустувались, дали волю жартам; я увійшов — замовкли. Згадую про цей випадок лише тому, що він більше їм на похвалу, аніж мені, а ще — хочу тебе запевнити: діти твого брата підуть у добрі руки.

Мені ж залишається переговорити з усіма вчителями, послухати, що вони говорять, і свою думку про кожного з них викласти (наскільки це можна у листі) так, аби тобі здалося, що ти й сам їх усіх чуєш. Мій обов’язок перед тобою, перед пам’яттю твого брата — сумлінно зайнятися цією справою, тим паче — такою справою. Що ж бо важливіше для вас, аніж те, щоб ті діти (сказав би «твої», але ж ти любиш їх тепер ще більше, ніж своїх, рідних) були гідні такого батька, гідні й тебе, їхнього дядька? Та навіть якщо б ти не поручив мені тієї клопітної справи, я все одно б її випросив для себе. Хоча добре знаю: підшукувати вчителів — це накликувати на себе чимало образ[62], але ж заради дітей твого брата не лише образи, а й ворожнечу належить сприймати незворушно, як усе це сприймають батьки — заради своїх дітей. Бувай здоровий!

Лист 20

Пліній Кальвізієві[63] — вітання

Приготуй аса[64] й послухай чисто тобі золоту оповідку, навіть оповідки, бо при цій, свіжій, — давніші пригадалися. Так ось. Важко хворіла Веранія[65], дружина Пізона, кого усиновив Гальба. Навідує її Регул. Ти лиш подумай, що то за нахабство — прийти до хворої, яка його тяжко ненавидить, а її чоловік — його за найлютішого ворога має! Та коби-то лишень прийти! Сідає при самій постелі, розпитує, якого дня, о котрій годині народилася. Почувши, хмурить чоло, потуплюється в одну точку, ворушить губами, перебирає пальцями — наче пильно щось підраховує. Мовчить. І врешті, коли вже й самому набридло тримати нещасну в такій напруженій непевності, — «Переживаєш, — каже, — критичні години, але — виживеш. А щоб тобі було зрозуміліше, порозмовляю з ворожбитом, що вичитує з нутрощів, я радився з ним не раз». Не зволікаючи, приносить жертву і запевняє хвору, що нутрощі вказують на те саме, що й зорі. А та, довірлива, як то зазвичай усі важко хворі, каже подати таблички й відписує Регулу спадщину. Незабаром їй погіршало; вмираючи, вона ще спромоглася, що було сил, кинути йому в обличчя все, що про нього думала, — назвала негідником, лукавцем, віроломцем, ба, й кимось гіршим, бо життям рідного сина присягався. Та Регулу до цього не звикати: йде він на це не менше злочинно, аніж часто, — на голову нещасного хлопця накликає гнів богів, яких він сам щодня обманює.

Веллей Блез, той багатий консуляр, уже за крок до смерті, надумав змінити заповіт. А цей же Регул, сподіваючись, що йому щось перепаде при тих нових табличках (він уже встиг обтанцювати старого), почав усіляко вмовляти лікарів, щоб ті помогли небораці ще бодай трохи подихати. Коли заповіт уже був підписаний, махляр зняв маску й заговорив з цими ж лікарями вже геть по-іншому: що це ви, мовляв, мучите нещасного? дайте ж йому спокійно померти, раз уже не годні життя надточити… Блез помирає і, мовби чув усе це, не залишив Регулові й аса.

Достатньо й тих двох оповідок, а чи й третю, як у школі, хочеш послухати? Ось тобі й