Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

Глибоко вдихнувши кисень з балона крізь покривлений ніс, Бетті відповіла:

— Такі чоловіки... якшо є шось, шо його... справді заводить... він іншого не хоче...

— Він вам давав снодійне? — спитав Страйк.

— Ні,— відповіла Бетті,— не треба було...

— А ви пам’ятаєте,— Страйк перегорнув сторінку в записнику,— соцпрацівницю на ім’я Вілма Бейліс?

— Чорненьку? — спитала Бетті.— Пам’ятаю... а ти ж куриш, га? — спитала вона.— Пахне від тебе... пригости даму,— промовила вона; понівечене тіло згадало, як фліртувати.

— Думаю, це погана ідея,— усміхнувся Страйк.— Ви ж на кисні.

— А пішов ти тоді,— відповіла Бетті.

— Вам подобалася Вілма?

— Хто?

— Вілма Бейліс, соцпрацівниця?

— Вона була... як усі вони,— знизала плечами Бетті.

— Ми нещодавно спілкувалися з доньками місіс Бейліс,— мовив Страйк.— Вони розповіли нам про листи з погрозами, які доктор Бамборо отримувала перед зникненням.

Бетті дихала; провалені груди мужньо працювали для неї, зруйновані легені тихенько сипіли.

— Ви щось знаєте про ці записки?

— Ні,— відповіла Бетті.— Чула... шо таке було. Всі тут чули.

— А від кого чули?

— Та, мабуть, від тої Айрін Булл...

— Тобто ви пам’ятаєте Айрін?

З численними паузами, щоб перевести подих, Бетті Фуллер розповіла, що її молодша сестра вчилася з Айрін Булл в одному класі. Родина Айрін жила неподалік Скіннер-стріт, на Корпорейшн-роу.

— Думала така... шо сере ружами... ота,— сказала Бетті. Вона засміялася, потім знову хрипко закашлялася. Оговтавшись, продовжила: — Поліція їм усім сказала... не патякати... але в тої дівки рот був... такий... усі взнали... про погрози.

— За словами Вілминих доньок,— сказав Страйк, спостерігаючи за реакцією Бетті,— ви знали, хто надіслав ті записки.

— Нє, ніколи,— відповіла Бетті Фуллер, уже не усміхаючись.

— Але ви були певні, що то не Маркус Бейліс?

— Маркує ніколи... хороший був... знаєте, я завжди любила... чорномазих,— відповіла Бетті Фуллер, і Робін опустила погляд на свої руки, щоб Бетті на бачила, як вона скривилася.— Дуже гарний... я б йому дала... і так... ха-ха-ха... високий, великий чоловік,— сумовито додала Бетті,— ще й добрий... нє, він лікарці не погрожував.

— А як ви гадаєте, хто...

— Моя друга... моя Кеті...— провадила Бетті, рішуче оглухнувши,— так її тато був чорномазий... не знаю навіть хто, гумка порвалася... я лишила Кеті, бо люблю... дітей... а їй на мене плювати. На герич сіла! — люто додала Бетті.— Я того лайна не торкалася... надивилася... а вона крала в мене... а я їй кажу, шоб тільки... не в моєму домі...

Бетті боролася з задишкою, насолоджуючись увагою Страйка.

— А Синді хороша,— видихнула вона.— Синді... заходить до мами... Заробляє... добрі гроші...

— Правда? — підіграв Страйк, чекаючи на нагоду.— А де Синді працює?

— Ескорт,— просипіла Бетті.— Така фігура... Вест-Енд... заробляє стільки, шо я не бачила... Араби і хто хочеш... але каже... «Ма, тобі б тепер... не сподобалося... вони всі хочуть тільки... анал»,— Бетті засміялася, закашлялася, а тоді без попередження розвернулася до Робін, що сиділа на краєчку ліжка, і заявила ущипливо: — А от їй... бачте, не смішно... га, не смішно? — спитала вона в шокованої Робін.— Дає... за ресторани і прикраси... а думає... думає, шо просто так... глянь, як скривилася,— просипіла Бетті, вовком дивлячись на Робін,— точно така сама... як та носата соцпрацівниця... ходила тут до нас одна... коли я дивилася за дітьми Кеті... вже нема,— сердито заявила Бетті.— Забрала опіка...

Вона заговорила з гротескною манірністю:

— «Ні, місіс Фуллер... ні, мені цілковито все одно... як саме ви зводите... кінці з кінцями, дами... секс-робота — теж робота...» Отаке кажуть... та ще, бляха, так зверхньо... а самі б хотіли... шоб їхні доньки... це робили? Та дідька лисого,— заявила Бетті Фуллер, і за найдовшу свою промову заплатила шаленим нападом кашлю.

— Синді... стільки коксу нюха,— просипіла Бетті з мокрими очима, коли знову змогла говорити,— шоб не товстіти... Кеті сиділа на геричі... мужик її... змушував працювати... дубасив усю... була вагітна, скинула...

— Дуже прикро це чути,— сказав Страйк.

— На вулиці... тепер... самі діти,— сказала Бетті, і Страйк роздивився крізь її суворий фасад проблиск справжньої тривоги.— П’ятнадцять, чотирнадцять... діти... за моїх часів... ми б їх додому повідводили... нормально, якщо це доросла жінка, але якщо дитина... а ти на що витріщилася? — гаркнула вона до Робін.

— Корморане, я...— сказала Робін, підвелася і показала на двері.

— Так, пішла звідси,— кивнула Бетті Фуллер, із задоволенням дивлячись Робін услід.— Дрючиш її, га? — просипіла вона до Страйка, щойно по Робін зачинилися двері.

— Ні,— відповів Страйк.

— А на дідька тоді... вона тобі?

— Вона дуже добре виконує свою роботу,— відповів Страйк.— Звісно, не коли має справу з кимсь вашого штибу,— додав він, і Бетті Фуллер заусміхалася, показавши жовті як сир зуби.

— Ха-ха-ха... знаю я таких... ні хріна не знає... про справжнє життя.

— На Лезер-лейн за часів Марго жив один чоловік,— сказав Страйк.— На ім’я Нікколо Риччі. Його ще називали Гнійний Риччі.

Бетті Фуллер мовчала, тільки прищулила молочні очі.

— Що ви знаєте про Риччі? — спитав Страйк.

— Такий самий... як усі,— відповіла Бетті.

Краєм ока Страйк побачив, що Робін вийшла надвір. Вона прибрала волосся з шиї, ніби хотіла зняти вагу з плечей, а тоді рушила геть, сховавши руки в кишені.

— То не Гнійний... їй погрожував,— сказала Бетті.— Він би... записок не писав. Не