Читати книгу - "Амадока"

Врешті під час котрогось із походів батька до НКВД хтось із начальників виявив великодушність і визнав, що вони заарештували Марію. — Щодо хвороби, — сказали старому, — треба ще розібратись. Зрештою, у в’язниці про неї попіклуються. Може, там лікування виявиться навіть ефективнішим.

Марію заслали на Колиму. Там вона зникла безслідно.

З Драй-Хмарою вийшло трохи інакше, але ненабагато.

Під час допитів він — що було рідкісно — відкидав абсолютно всі звинувачення, ні в чому не зізнавався, тримався чіткої, весь час тотожної собі, лінії. Він не ламався, як більшість інших арештованих, яких невизначеність і психологічні трюки слідчих підштовхували до наклепів на себе самих і на фантазії про знайомих — аби лишень змінити бодай щось в одноманітному житті, наблизити момент вироку, яким би він не був. Невизначеність виснажувала, відбирала розум. Їм здавалося, що краще якнайшвидше загинути, ніж терпіти це нескінченне витягування жил. Слідчі, бавлячись, то обіцяли звільнення і повне прощення, то оголошували про розстріл наступного дня, то багатозначно мовчали, натякаючи на власне всевідання щодо фашистських організацій, контрреволюційних націоналістичних гуртків, про змови й замахи, свідчення дружин і дітей. То раптом давали дозвіл із цими дружинами й дітьми побачитись, щоб за п’ять хвилин до побачення все скасувати. Поети, художники, студенти, професори, не здатні самотужки зацерувати шкарпетку, описували у чітких подробицях докладно сплановані замахи на прокурорів, партійних секретарів, генералів. Із кожним допитом їхні плани виявлялися дедалі кровожерливішими, зв’язки із Заходом — усе глибшими й розгалуженішими, а самі вони були справжніми соціопатами, хитрими організаторами складних підпільних мереж спротиву.

Зрештою, чітко проговорювати власні зізнання було не так і важливо. Слідчі самі перекручували слова звинувачених, формулюючи запитання дедалі абсурдніше. Нанизували дедалі більшу кількість безліч разів згаданих побутових ситуацій, довільно змінювали порядок цих згадок, аби серед них замаскувати фразу про зізнання у зраді Батьківщини, якої доведена до краю психіка арештованого вже не в силі була зареєструвати.

Драй-Хмара не грав із ними в жодні ігри. Він беріг у мозку чітке усвідомлення власної невинности й абсурдність звинувачень. Він тримався за це усвідомлення, щодня, щогодини здійснюючи те саме внутрішнє зусилля: наводячи різкість, концентруючись на очевидному, відточуючи своє підставове, фундаментальне знання.

Він був уважний, активний, увімкнений на повну потужність. Відповідав на запитання зі щонайбільшою ясністю. Пояснював все лаконічно й вичерпно, не даючи підстав для підтекстів і подвійного дна. Ні, жодних терористичних організацій. Жодної контрреволюційної, підривної діяльности. Жодного протягування буржуазно-націоналістичних концепцій. Ніколи не брав участи, не був зацікавлений, навіть не думав. Якщо той чи інший займався чимось подібним — що ж, йому про це не доводилось чути, він нічого про це не знав. Мабуть, його свідомо не повідомляли про таємні організації й плани, розуміючи, що він за природою своєю не здатен таким зацікавитись. Зеров? Филипович? Ні, йому невідомо, чи вони займались злочинною діяльністю — вони так давно не спілкувались, не бачились.

Вирок Драй-Хмарі відрізнявся від інших вироків: його засудили на 5 років на Колимі.

Драй-Хмара був міцний у всіх сенсах. Він чітко постановив собі пережити заслання і повернутися додому. Збирався писати листи Сталіну і вимагати перегляду своєї справи.

У своїх листах до рідних він описує тайгу: запахи глиці модрин, спів невідомих йому пташок, сопки, журавлину, западання ніг у м’який-м’який мох. Працює на золотокопнях. Живе в наметі з дерев’яними стінами, де поруч із ним тулиться 40 осіб. Купається в річці Ат-Урях. Він має достатньо фізичної сили для виконання найскладнішої праці. Драй-Хмара перевищує плани, навіть заробляє якісь гроші. Туга за дружиною і донькою завдає йому фізичного болю, але він докладає всіх зусиль, щоб триматися. Він планує повернутись і бути з ними.

Він пише вірші про Сталіна для вечорів в’язничної самодіяльности, викладає, грає в театрі. Писати й читати майже не має часу, натомість фізичної роботи стає дедалі більше. До цього додаються сильні морози, сніги, відсутність одягу і взуття, паршиві харчі, яких все одно майже немає.

Він рубає дрова в засніженому лісі. Сонце припікає і топить сніг. Діряві валянки пропускають воду. Виникає враження постійного перебування в крижаній воді. Сліпучий у сонячному сяйві сніг проймає очі. Течуть сльози, заважаючи дивитися. Але норма повинна бути виконана.

Все ж він продовжує. Який гарний був сьогодні день! Які солодкі ягоди я їв! Височіють сопки, вкриті снігом і модринами. Бігає бурундук. Я бачив сліди ведмедя! Природа — як мати, вона єдина пестить мене і втішає. Сьогодні мені було сумно.

Його листи й апеляції до Сталіна й інших посадовців залишаються без відповіді. Однак термін іде. Минають роки. Він продовжує триматися.

Втрачає вагу, хвороба нанизується на хворобу, нестерпні побутові умови стають несумісними з життям. Робота дедалі складніша, розрахована навіть не на здорову людину, а на сотню силачів. А він — хворий і зламаний.

Він бачить метелика серед снігів. Пригадує Дніпро — спогад, який наповнює все його тіло солодким дрижанням. Єдине, що йому залишається тут, на засланні, — це викликати бажані образи в своїй уяві. Він досягає в цьому ще більшої майстерности: майже торкається дружини, майже чує голос доньки, майже бачить, як сонце сідає за Дніпром.

Лице вкривається фурункулами. Він перестає голитись, заростає сивою бородою і тепер його називають дідом. Фурункули вкривають тіло. Фурункули на руках не дозволяють працювати, на ногах — ходити.

Листи від дружини і посилки з найнеобхіднішим йому не передають, тож він дедалі дужче відчуває свою відрізаність, викинутість, цілковиту самотність. Образи рідних, такі об’ємні в його уяві, починають танути й розмиватися. Триматись за них дедалі складніше. Втома, зневіра, холод, хвороби заполонюють свідомість, ламають тіло. Зусилля волі даються дедалі важче.

Він працює в забої, видобуває торф. У нього сверблячка, порепані п’яти, болять всі кості. На вигляд він — як старець. Морози доходять до 45 градусів. У нього майже немає одягу.

Він дедалі докладніше описує свої болі в кожному сантиметрі тіла, описує, як руйнується плоть, як покидають його сили. Все дошкульнішою, ніби приступи асфіксії, стає туга за рідними. Він не спить по кілька тижнів поспіль, намети не опалюються, надворі — понад 30 градусів морозу. Але працювати все одно треба. Він не тримається на ногах, падає від болю, хвороб і знесилення — але його підвішують за ноги, щоб він працював далі.

І голод, голод, голод, який наростає з кожним листом. Думки про їжу переслідують щомиті. Він починає галюцинувати їжею. Щоби вроїти собі відчуття смакування стравами, пригадати, що таке ситість, він вдається до свого сродного прийому: писання. Він же справжній поет.

«Я часто згадую мамині обіди в Тростянчику. Який смачний був короп, фарширований або в маринаді!