Читати книгу - "Амадока"

Під час наступних допитів знову і знову обговорюється згадана зустріч.

1 червня 1935 року:

«ЗАПИТАННЯ: Хто був присутній на квартирі у РИЛЬСЬКОГО, і які питання обговорювались під час траурної наради з приводу розстрілу КОСИНКО?

ВІДПОВІДЬ: Я на траурній нараді не був, жодних питань при мені не обговорювалось. Точно, коли саме — не пам’ятаю, але, здається, 26.11.1934, я відвідав РИЛЬСЬКОГО у нього на квартирі. Я застав ЖИГАЛКО Сергія. Протягом певного часу, приблизно впродовж половини години, ми говорили про поетів і вірші, супроводжуючи нашу розмову цитуванням російських і українських поетів. Коли я прочитав вірш КУЛІША „ДО КОБЗИ“ серед інших віршів, то деякі рядки — „Та посідаймо по голих лавках, // Та посумуймо по мертвих братах“ — викликали в мені побоювання, що розмова торкнеться КОСИНКО. Розмова не відбулась.

ЗАПИТАННЯ: Чому у Вас з’явились побоювання, що після прочитання цього вірша розмова відбудеться саме про КОСИНКО?

ВІДПОВІДЬ: Мені здавалось, що ЖИГАЛКО був близький з КОСИНКО.

ЗАПИТАННЯ: Якщо Ви знали, що цей вірш може викликати небажану для Вас розмову про КОСИНКО — навіщо Ви його читали?

ВІДПОВІДЬ: Я його читав тільки тому, що не передбачав цього. Побоювання прийшли вже під час читання.

Мик. Зеров

Допитав: оперуповноважений

ОО УГБ НКВД і УВО                Літман»

2 червня 1935 року:

«ЗАПИТАННЯ: Які розмови про необхідність застосування терору проти керівників Комуністичної партії велись у квартирі РИЛЬСЬКОГО під час траурної наради, на якій Ви були присутні?

ВІДПОВІДЬ: На жодній траурній нараді на квартирі РИЛЬСЬКОГО я присутнім не був і жодних розмов про терор при мені в квартирі РИЛЬСЬКОГО взагалі не було. Я вже свідчив, що 20.12 я був у РИЛЬСЬКОГО у зв’язку з літературними справами, застав там ЖИГАЛКО. Моя бесіда з РИЛЬСЬКИМ характеру траурної наради не мала, ні про КОСИНКО, ні про застосування терору мова не йшла.

ЗАПИТАННЯ: Слідство встановило точно, що в грудні 1934 року після оголошення в друці про розстріл КОСИНКО, Ви під час траурної наради на квартирі РИЛЬСЬКОГО, присвяченій пам’яті КОСИНКО й інших розстріляних терористів продекламували вірш українського письменника „ДО КОБЗИ“ — „Мовчки сідаймо по голих лавках, мовчки сумуймо по мертвих братах“. Чому Ви ще й це приховуєте?

ВІДПОВІДЬ: На траурному засіданні я присутній не був. Вірш „ДО КОБЗИ“ я читав серед інших віршів, жодного поминального сенсу це читання, як і сам вірш в цілому, не мав.

Мик. Зеров

Допитав: оперуповноважений

ОО УГБ НКВД і УВО               Літман»

Одружившись із Марією, Филипович не здатен був приховати радости. Вона чвіркала з нього й порскала, ця радість, він весь іскрився, нетямився від дитячого захвату. Він пишався своєю молодою дружиною, пишався фактом одруження з нею, фактом їхнього спільного життя, тим, що він — її чоловік, що вона його обрала і відповіла на його почуття. Весь його робочий кабінет був обставлений її ескізами й акварелями, аж складно було за аркушами, полотнами й дошками розгледіти корінці книжок. Хвалився на кожному кроці, коли Марія захопилася вирізанням фігурок із плодів каштану. Марія робить скульптури! Різьбить по плодах каштану! Марія — скульптор! У мене вже двісті сорок чотири її скульптури!

Звичайно, такий екстаз, таке невичерпне захоплення викликало поблажливі усмішки у знайомих. Взагалі, Филипович не міг не викликати іронії: надто старанний, надто обов’язковий, надто ерудований, акуратний, чемний — а водночас і нерішучий, і сором’язливий, і переляканий, і дратівливий.

Це складно уявити, але він володів навіть більшими знаннями джерел і цитат, ніж Зеров. Однак лекції Филиповича були радше звичайними, сухими — нічим не схожі на фантастичні вистави одного актора у виконанні Зерова. Кумедно, що свої російськомовні, писані до революції, вірші Филипович підписував псевдонімом Зорев.

Він мав пронизливі швидкі очі, ледь загострений ніс, охайні вусики і пухкі щічки, які на худому обличчі створювали враження інфантильної образи.

Зовнішність Марії робила її на вигляд ще молодшою від її віку. Світле волосся вона заплітала в косу, яку обвивала навколо голови, як дівча. Брови і вії мала зовсім білі, майже невидимі. А шкіра обличчя, гладка й лискуча, так тісно облягала кістки круглого личка з широкими вилицями, що це надавало їй ефекту ляльковости.

Обоє танули у взаємній ніжності, забуваючись соромитися її перед іншими і приховувати від світу.

Незворотний зсув у психіці Марії стався тієї ж ночі, коли Филиповича заарештували. Коли їхнє двокімнатне помешкання наповнилося рвучкими рухами, кроками, чужими тілами, запахами, шарпаниною, лайкою, наказами й криками, вона фізично відчула, як у її голові щось тріснуло і прорвалося, зсунулись якісь напівпрозорі стоси, змістилися шви — і від нестерпности й невпізнаваности світу навколо череп розорало болем. Вона хапала страшних незнайомців за руки, проривалась до чоловіка, чіплялася за нього і вила так, ніби цим звуком хотіла розбити жах і неправильність того, що відбувалося, повернути все на свої місця. Улягаючи ірраціональним глибинним інстинктам, породіллі виють особливими утробними голосами, даючи народження. Так само вила Марія, більше не розуміючи, що робить, і все ж намагаючись розчаклувати хід подій. Ніби намагалася знову народити реальність.

Протягом наступних днів старим батькам доводилось силою стримувати її: вона кричала і рвалась у НКВД. Вона хотіла, щоб її заарештували разом із ним. Хотіла, щоб з нею робили те саме, що з її чоловіком. Не могла залишатись сама. Не могла витримувати без нього й миті. Їй нестерпно було не знати, що з ним роблять, що він відчуває, є він іще — чи вже немає.

Лікування в психіятричній лікарні не допомогло. Через три місяці старі забрали Марію додому, продовжуючи давати сильнодіючі заспокійливі ліки. Вона почувалася від них жахливо: непритомніла, блювала, не могла їсти, не встигала ні на що реагувати, забувалась на кілька днів важким сном, крізь який то реготала, то плакала, так і не прокидаючись. І постійно — крізь сон, крізь ліки, після блювання, розплющуючи очі після знепритомнення — вона кликала Павла, запитувала, коли його відпустять і коли вона зможе його побачити.

Филиповича — разом із Зеровим і рештою — засудили до розстрілу, але змінили вирок на 10 років заслання з конфіскацією майна. Довідавшись, що чоловіка відправляють кудись на Північ, Марія благала батьків відпустити її з ним. Її знову поклали до лікарні.

Її чоловіка вже понад рік не було серед живих, коли Марія зникла. Шукали доволі довго: немічні старі прочісували вулиці, опитували людей, описуючи округле личко, запалі щоки, широкі вилиці, білі брови, вії і волосся своєї доньки. Її ніхто не