Читати книгу - "Ерагон. Спадок"

— Ні,— нарешті мовила Елва й глянула на Вершника, — краще я залишусь такою, як є. Я вдячна тобі за те, що ти думаєш про мене. Але це — надто велика частка мого єства. Я не можу відмовитись від неї. Без моєї здатності відчувати біль інших я буду просто дивачкою, здатною лиш на те, щоб задовольняти звичайну цікавість тих, хто годен терпіти мою присутність. З цим я, звісно, так само дивачка, але я можу бути корисною, і в мене є сила, якої бояться інші. Крім того, я володію своєю долею, як мало хто з людей мого стану, — дівчина показала на пишну кімнату, в якій вона сиділа, і продовжила: — Тут я можу жити в достатку і в спокої, я можу робити якесь добро, допомагаючи Насуаді. А якщо ти забереш мої здібності, що мені залишиться? Що я буду робити? Ким я стану? Якщо ти знімеш з мене закляття, це не буде для мене благом, Ерагоне. Ні. Я лишуся такою, як є. І я витримаю випробовування своїм даром із власної волі… Але я справді дуже тобі вдячна…

Через два дні після того, як Ерагон із Сапфірою прилетіли до Іліреї, Насуада знову відіслала їх спочатку в Джилід, а потім у Сейнон. Ці два міста були захоплені ельфами, і Ерагон за допомогою ім’я імен мав знищити тут чари Галбаторікса.

І самому Вершникові, і Сапфірі не дуже хотілось летіти в Джилід. Він нагадував їм про те, як ургал за наказом Смерка взяв у полон Ерагона, а також про смерть Оромиса.

Тим часом у Сейноні Ерагон і Сапфіра провели три доби. Це місто не було схоже на жодне з бачених ними раніше. Будівлі тут були переважно з дерева й мали по кілька рівнів. Вістря дахів часто-густо прикрашала дерев’яна різьба, стилізована під голову дракона, а на дверях були вирізьблені або намальовані візерунки, що нагадували вузли.

Коли вони нарешті зібралися в дорогу, Сапфіра запропонувала змінити маршрут. Їй не довелося довго переконувати Ерагона — він охоче відразу ж погодився, коли Сапфіра сказала, що це не забере в них надто багато часу.

Із Сейнона Сапфіра полетіла на захід, через затоку Фундор. Тепер під ними простиралася безмежна широчінь води. Сірі та чорні спини великих морських риб раз по раз з’являлися у хвилях, нагадуючи невеликі острівці. Індоли вони випускали зі своїх дихал цілі фонтани води й піднімали плавники високо в повітря перед тим, як знову пірнути в тиху глибочінь. Сапфіра летіла через затоку Фундор, долаючи холодні й стрімкі вітри, а потім через вершини гір, кожну з яких Ерагон добре знав. І так аж до самої Паланкарської долини. Це було вперше з тих пір, як вони разом із Бромом вирушили навздогін за разаком. Здавалося, це було в якомусь іншому житті.

Із Паланкарської долини на Ерагона війнуло домівкою. Запах сосон, верб і беріз нагадав йому про дитинство, а гіркуватий присмак повітря непомильно вказував на те, що незабаром прийде зима. Вони приземлились на обгорілі руїни Карвахола. Ерагон трохи походив по вулицях, що вже встигли зарости травою та бур’янами. Зграя диких собак бігала між березами. Побачивши Сапфіру, вони спершу завмерли, потім загарчали, заскавуліли й побігли геть ховатися. Сапфіра рикнула їм услід, пирхнула димом — на тому все й закінчилось. Шмат обгорілого дерева тріснув під ногою Ерагона, коли він переступав через купи попелу… Знищене селище навівало на нього сум. Зрештою, більшість селян, яким вдалося врятуватися, були живі й здорові. І Ерагон знав, що коли вони повернуться сюди, то неодмінно відбудують селище. Вони зроблять його ще кращим, ніж воно було колись. Але будинки, поруч з якими він виріс, зникли назавжди. І це загострювало у Вершника відчуття того, що він уже не належить Паланкарській долині. А ще ця пустка відгонила чимось нереальним, так, неначе він був зараз уві сні, де все летіло шкереберть.

— Світ збожеволів, — тихо прошепотів Ерагон.

Тоді він розвів багаття біля того, що було колись таверною Морна, і приготував собі чималий горщик тушкованого м’яса. Доки він їв, Сапфіра блукала навколо, обнюхуючи все, що їй здавалось цікавим.

Коли з їжею було покінчено, Ерагон узяв свій горщик, миску та ложку, пішов до ріки Анори й добре вимив їх у крижаній воді. Вершник присів на скелястому березі. Він довго дивився на водоспади Ігуальда, які пролягали вгору десь на півмилі, перед тим як зникнути за виступом високої гори Нарнмор. Він наче знову побачив себе того вечора, коли повернувся з Хребта з яйцем Сапфіри в торбинці, навіть не підозрюючи нічого про те, що чекає на нього попереду. Нарешті Вершник підвівся й пішов до Сапфіри, яка вже чекала на нього біля криниці в центрі селища.

«Нам пора», — сказав він, залазячи на спину дракона.

«Хочеш відвідати свою ферму?» — спитала Сапфіра.

«Ні,— заперечно похитав головою Ерагон. — Нехай я буду пам'ятати її такою, якою вона була колись, а не такою, як зараз».

Сапфіра погодилась. Вона розпростала крила й полетіла на південь, прямуючи тим самим шляхом, яким вони колись залишили Паланкарську долину. І все-таки Ерагон не втримався, щоб не глянути на те місце, де була його домівка. Він озирнувся, але не міг нічого розгледіти — звідси до неї було надто далеко.

На південному кінці долини Сапфіра спіймала свіжий потік повітря, і він поніс її вгору, до вершини височенної гори Утгард, де ще й досі стояла розвалена вежа, зведена Вершниками для того, щоб охороняти божевільного короля Паланкара. Вежа, яку раніше називали Едоксіл, після того, як Галбаторікс убив Враеля, отримала назву Ріствакбейн, тобто «Місце скорботи».

Сапфіра приземлилась на руїни цієї вежі. Вони разом з Елдунарі хотіли віддати шану пам’яті Враеля. Усім було дуже сумно, а особливо Умароту. Та, переборюючи тугу, він сказав:

«Дякую тобі, Сапфіро, за те, що привела мене сюди. Я ніколи й не сподівався побачити те місце, де загинув мій Вершник».

Сапфіра нічого не відповіла. Вона розправила крила, злетіла з вежі й здійнялася високо-високо над порослими травою схилами долини…

Десь на півшляху до Іліреї за допомогою одного з варденських магів з ними зв’язалася Насуада. Вона наказала їм приєднатися до великої групи воїнів, яка вирушила в похід на столицю Тейрм.

Ерагон був дуже задоволений, коли дізнався про те, що цими воїнами командує Роран. А крім того, серед них