read-books.club » Детективи » Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу 📚 - Українською

Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

280
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 208 209 210 ... 248
Перейти на сторінку:
у долоні плескав від захоплення. Бо так уже вміло!

— Тільки ось руки, Анастасіє, ховайте, не показуйте, — кажу їй.

— Чим погані мої руки? — дивується.

— Руки у вас чудові просто, — кажу і аж милуюся ними, білими та тонкими. — Тільки ж у жінок із народу руки інші. З долонями великими, биті, печені, в мозолях. А у вас руки наче шовкові, наче квітки ніжні, не буває таких рук у селянок. Якщо вам правда потрібна, то ці руки в одну мить усе кіно на брехню переведуть.

— І то правда. Дякую, Іване Карповичу, — торкнулася мене ручкою, сама пахне, наче райський сад, пішла на майданчик і так зіграла, наче все життя в селі біля печі провела.

В обід Анастасія запросила мене за стіл, за яким сиділи німець із Бутурліним Обідали у невеликій залі, де подавали все, як у дорогому ресторані. І порцеляна, і срібло столове, і офіціанти навчені.

— Ти диви! Чи цілий ресторан сюди привезли? — питаю я.

— А чого ж не привезти, коли гроші є, — усміхається Анастасія.

— Хто такий щедрий?

— Та один фабрикант із Ревеля фінансування забезпечив. То Ханжонков може над кожною копійкою не труситися. Іване Карповичу, а як я жінку з народу граю? — питає в мене Кольцова.

— І дався вам той народ? — дивуюся. — Ото коли ви індійську княжну грали, так значно цікавіше, ніж ото зараз, коли з рогачем ходите. Хоча ви і з рогачем чудова.

— Про народ Мефодій написав сценарій. Він — талановитий письменник. Звісно, не такий популярний, як ви з графом, але талановитий.

— Щось він дивиться на мене вовком.

— Ну, у творчих людей часто заздрість буває. А вашій популярності важко не заздрити.

— Так, популярність ваша просто шалена, — приєднується до розмови Бутурлін. — Он навіть Максим Горький супроти вас статтю написав.

— Супроти мене? — дивуюся.

— Ага, називається «Прірва розваг». Пан Горький вважає, що така легка література, як ваші оповідки, по-перше, знищує літературу серйозну, бо люди хочуть читати про пригоди, а не про ширяння духу. А по-друге, відволікає народ від боротьби за свої права, служить таким собі опіумом, що відвертає увагу простого люду від серйозних проблем, від спроб боротьби. То якби Івана Підіпригори не існувало, владі треба б було його вигадати. Оце так і написав!

— Той Горький — заздрісник і бере гроші у бунтівників! — каже з-за сусіднього столика граф.

— Та як ви смієте! — встряє Мефодій, і вони починають лаятися, аж поки Анастасія не наказує їм замовкнути.

— І як вам це кіно? — питає вона мене.

— Та дивно якось. Незвично. Ото народ той, правда життя...

— Так, справді незвично. Я спочатку коли сценарій прочитала, то не хотіла брати участь. А потім погодилася, бо дуже вже незвичайне кіно. Мені набридло якихось ляльок грати, щоб тільки щоки надувати та великі очі робити. А тут роль жінки з народу, сам фільм про справжнє життя низів, спочатку в мирний час, потім у воєнний. І нам таки потрібна правда життя. Щоб зобразити все правильно і точно. Щоб не було прикрашання дійсності, щоб було життя, як воно є. Розумієте?

— А про низи? Це що, виключно про робітників?

— Про робітників, про селян, про народ, — пояснює Бутурлін, який швиденько перекладає розмову німцю.

Сміюся я і головою кручу.

— Що? — цікавиться Бутурлін.

— І хто буде ваше кіно дивитися? — питаю прямо.

— Як хто? Прості люди і будуть! Це ж буде кіно про них і для них!

— Ні! — кажу. — Навіщо їм платити за квиток, щоб подивитися на те, що вони й так щодня бачать задарма? Людям казка потрібна! Щось таке, що вони ніколи в житті не бачили і не побачать! Якісь далекі країні, життя королів і аристократів, драматичні історії кохання, щоб було над чим поплакати, і веселі водевілі, щоб було над чим посміятися! А життя, що життя? Життя і так повно навколо, хоч греблю гати тим життям. Навіщо за нього ще й гроші платити?

— Ні, це неправда, що народ не готовий до серйозних проблем у кінематографі, — впевнено каже Бутурлін. — Просто люди звикли, що це так, балаган якийсь, непотріб, що там про серйозне не розмовляють. Але це можна змінити. Треба дати людям правду!

— Ви мені вибачте, може, я таки чогось не розумію, але вважаю, що простим людям та ваша правда не потрібна. Бо правдою всі вже по горло ситі! І ото народу прислужуватися не треба! Бо народ — то череда, тільки прибери пастуха, як розійдеться ланами хліб толочити. Я сам із народу і серед народу живу. То знаю, про що кажу. Забери городових із вулиць, як одразу вікна бити почнуть і в під’їздах до вітру ходити. Он як, може, чули у Ромнах, ледь бунт не затіяли, насилу вгамував. То краще без правди життя, бо ж якщо правда, то запитання починаються. Чого я в багні, а хтось у ресторані обідає? Чому в Івана Карповича парове опалення, а в мене пічка розвалена курить? — і так далі.

— А хіба й вам не здається, Іване Карповичу, що запитань насправді багато щодо того, що відбувається у імперії? — питає Бутурлін тихенько. За сусіднім столом гризуться граф і Мефодій, ніхто не чує його небезпечних слів. Яких він німцю не перекладає.

— Запитання є. Але тут треба не тільки про запитання думати, а й про те, які відповіді на них можуть бути, — відповідаю обережно. — І ось ті відповіді можуть бути занадто вже поганими. Навіть кривавими. То чи не краще вже як є, без запитань?

— Розумієте, Іване Карповичу, воно-то, може, справді краще, але якщо життя спитає, то доведеться відповідати, хоч круть, хоч верть.

— Тут погоджуюся, якщо життя спитає, то доведеться відповідати, хочеш ти цього чи ні, — киваю я.

— Ну, добре, мабуть, досить політики, кажуть, що вона на шлунок погано впливає, — втручається у розмову Анастасія.

— Це точно. Я коли в конторі служив, то багато ж бунтівників бачив, і в більшості з них шлунок хворий був. А як тільки прихильник правлячого дому, то апетит чудовий, іноді навіть занадто.

— Ну, ми з вами, Іване Карповичу, здається, точно не бунтівники, онде скільки з’їли, — сміється

1 ... 208 209 210 ... 248
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"