read-books.club » Сучасна проза » На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші 📚 - Українською

Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

312
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 207 208 209 ... 242
Перейти на сторінку:
міста, цієї осені та цього дощу.

«Так, — подумав я, — Боже мій, звичайно, так, і тоді ти скоро б видужала!»

— А куди? — запитав я. — До Єгипту? Чи ще далі? До Індії і в Китай?

— На сонце, мій любий, куди-небудь, але на сонце, на південь, до тепла. Туди, де пальмові алеї і скелі, де білі житла й агави. Та, може, й там тепер дощі. Мабуть, тепер усюди дощі.

— То ми поїдемо далі й далі, — сказав я, — поки знайдемо землю, де немає дощів. У тропіки, до південних морів.

Ми стояли перед яскраво освітленими вітринами бюро подорожей «Гамбург — Америка». Посередині була виставлена модель пароплава. Він плив блакитними паперовими хвилями, а далі, у глибині вітрини, велично височів збільшений знімок хмарочосів Мангеттена. У вікнах висіли великі різнокольорові географічні карти з накресленими червоним маршрутами подорожей.

— В Америку ми теж^поїдемо, — сказала Пат. — У Кен-туккі, в Техас, у Нью-Йорк, у Сан-Франциско й на Гаваї. А потім далі, по Південній Америці. Через Мексику, Панамський канал до Буенос-Айреса. А тоді через Ріо-де-Жанейро назад.

— Так…

Вона дивилася на мене променистими очима.

— Я ще не був там, — зізнався я. — Тоді я тобі все набрехав.

— Я знаю, — відповіла вона.

— Знаєш?

— Авжеж, Роббі! Звичайно, знаю. Зразу здогадалась.

— Тоді я був просто божевільний. Невпевнений, дурний і божевільний. Тому й брехав.

— А сьогодні?

— Сьогодні ще дурніший, — відповів я. — Ти ж сама бачиш. — Я показав на пароплав у вітрині. — Як шкода, що ми не можемо поїхати на ньому. Хай йому чорт!

Пат усміхнулась і поклала свою руку в мою.

— Ох, любий, і чому ми не багаті? Як би зуміли скористатися зі свого багатства! А є ж стільки заможних людей, які тільки й знають, що день у день ходити до своїх контор чи банків.

— Тому вони й багаті, — сказав я. — Якби ми були багаті, нам би, звичайно, вистачило того добра ненадовго.

— Я теж так думаю. Ми напевне десь би його розтринькали.

— А може, з ляку, що втратимо його, не зуміли б скористатися з нього. У наш час бути багатим — все одно що професія. Та ще й далеко не легка.

— Бідні багатії! — мовила Пат. — То, може, краще уявімо собі, що вже були багаті та знову все втратили? Просто ти тиждень тому збанкрутував, і довелося все продати; будинок, мої коштовності та твої машини. Що ти скажеш на це?

— Це навіть сучасніше, ніж бути багатим, — відповів я.

Вона засміялася:

— То ходім! Ми обоє збанкрутували й тепер ідемо до своєї кімнатки в пансіоні, розповідаючи одне одному про колишні пригоди зі своїх великих часів.

— Непогана думка.

Ми помалу йшли далі вечірніми вулицями. Перед нами спалахували все нові й нові ліхтарі, а вже біля кладовища ми побачили, як по зеленкуватому небу плив літак з яскраво освітленими кабінами. Самотній і гарний, він летів у ясному, високому, теж самотньому небі, ніби чудесний птах туги й палкого бажання зі старовинної казки. Ми зупинились і дивилися йому вслід, аж поки він зник.

Не побули ми й півгодини вдома, як у двері моєї кімнати постукали. Я подумав, що то знов Гассе, й пішов відчиняти. Але *го була пані Залевська, збентежена й розгублена.

— Ходіть сюди, швидше, — прошепотіла вона.

— Що сталося?

— Гассе…

Я глянув їй у вічі. Вона здвигнула плечима:

— Замкнувся в кімнаті й не відповідає…

— Хвилинку.

Я повернувся до кімнати й сказав Пат, щоб вона лягла й трохи відпочила, поки я дещо обміркую з Гассе.

— Добре, Роббі. Я таки справді знову стомилася.

Я пішов коридором за пані Залевською. Біля дверей Гассе вже зібрався майже весь пансіон: Ерна Беніг у строкатому кімоно з драконами та з вогнистим волоссям, яке два тижні тому було ще біляве, фінансовий службовець-філателіст у домашній куртці військового крою, блідий і спокійний Орлов, що тільки-но повернувся з бенкету, де був найманим танцюристом, Джор-джі, який саме нервово стукав у двері й глухим голосом кликав Гассе, і, нарешті, Фріда з перекошеними від хвилювання, страху й цікавості очима.

— Ти вже давно стукаєш, Джорджі? — запитав я.

— Більше як чверть години, — вихопилась Фріда, червона як рак. — І він таки вдома, бо взагалі нікуди не виходив від самого полудня, тільки бігав із кутка в куток, а потім усе стихло…

— Ключ стирчить із того боку, — сказав Джорджі. — А двері замкнені.

Я обернувся до пані Залевської:

— Треба виштовхнути ключ і відімкнути двері. У вас же є другий ключ?

— Зараз я принесу свою в’язку ключів, — миттю зголосилася Фріда. — Може, якийсь підійде.

Я попросив дротинку, повернув нею ключ і виштовхнув його з замкової щілини. Брязнувши, він упав на підлогу по той бік дверей. Фріда зойкнула й затулила руками обличчя.

— Забирайтеся звідси якнайдалі, — порадив я їй, пробуючи ключі.

Один із них підійшов. Я повернув його й розчинив двері. У кімнаті було темнувато, і спершу ми нікого не побачили. Ліжка біліли в сутінках, на стільцях ніхто не сидів, шафа була зачинена.

— Он він стоїть! — просичала над моїм плечем Фріда, що вже знов пропхалася до мене. Від неї тхнуло цибулею. — Он там, біля вікна.

— Ні, — сказав Орлов, що швидко зайшов до кімнати та зразу ж повернувся назад. Він відштовхнув мене, схопився за клямку, знову причинив двері й обернувся до тих, що стояли позад нас. — Краще йдіть звідси. Мабуть, не варто на це дивитися, — сказав він повільно, з твердим російським акцентом, і став біля дверей.

— О Господи!.. — відсахнувшись, простогнала пані Залев-ська.

Ерна Беніг теж відступила кілька кроків назад. Лише Фріда намагалася пропхатися наперед і схопитися за клямку. Орлов не пустив її.

— Так справді буде краще… — сказав він знов.

— Добродію! — раптом визвірився на нього фінансовий службовець і випростався. — Чого ви тут порядкуєте? Ви іноземець!

Орлов зміряв його спокійним поглядом.

— Іноземець… — мовив він. — Іноземець… Тут це не має значення. Не про це йдеться…

— Мертвий? — просичала Фріда.

— Пані Залевська, — звернувся я до господині, — я теж гадаю, що буде краще, коли тут залишитесь тільки ви та, може, ще Орлов і я.

— Негайно подзвоніть до лікаря, — сказав Орлов.

Джорджі вже зняв слухавку. Усе це не тривало й п’яти хвилин.

— Я лишуся тут! — заявив службовець, почервонівши з люті. — Як німець я маю право…

Орлов здвигнув плечима та знов відчинив двері. Потім увімкнув електричне світло. Жінки, залементувавши, відсахнулися. Над вікном із посинілим обличчям, висолопивши чорного язика, висів Гассе.

— Відріжте шнур! — вигукнув я.

— Нічого не допоможе, — сказав Орлов повільно, твердо

1 ... 207 208 209 ... 242
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"