Читати книгу - "Талiсман"

— Джеку!

— Іду, Річарде!

Цими сходами тобі не спуститися. Шлях загороджено, малюку.

Мусиш. Мусиш.

Тримаючи коштовний і крихкий Талісман у руках, Джек пішов сходовим просвітом, який тепер нагадував летючий килим з арабських казок, що потрапив у торнадо. Сходи нахилилися, а хлопчика закинуло вперед до пройми, через яку впав шолом чорного лицаря. Джек закричав, відсахнувся вбік — правою рукою, притискаючи Талісман до грудей, а лівою розмахуючи ззаду, щоб опертися. Нічого не було. Його п’ятки ковзнули вперед, і він покотився в порожнечу і забуття.

6

Від початку землетрусу минуло п’ятдесят секунд. Лише п’ятдесят секунд — але ті, хто пережили його, розкажуть вам, що об’єктивний час, час на годиннику, втрачає будь-який сенс під час стихії. Через три дні після землетрусу, який відбувся 1964 року в Лос-Анджелесі, репортер теленовин запитав у вцілілого, котрий перебував поряд з епіцентром, про те, як довго він тривав.

— Він досі триває, — спокійно відповів він.

Через шістдесят дві секунди після початку землетрусу всі вершини Пойн-Венуті вирішили скоритися долі і перетворилися на низини Пойнт-Венуті. Вони впали на місто з багнистим курруммммп, залишивши по собі лише самотній виступ міцної скелі, яка звинувачувально вказувала на «Ейджинкурт». З одного із нових зсувів так і залишився стирчати димар, схожий на пеніс під час ерекції.

7

На пляжі Морґан Слоут та Сонячний Ґарднер стояли, підтримуючи один одного, немовби танцювали хула-хула. Ґарднер скинув з плеча «Везербі». До них приєдналося кілька Вовків з виряченими чи то від жаху, чи від безмежної люті блискучими очима. Ще більше їх наближалося. Вони або вже змінилися, або змінювалися. Одяг на них рвався на шмаття. Морґан помітив, як один Вовк упав на тверду землю і заходився кусати її, наче вона була ворогом, якого можна вбити. Слоут подивився на це божевілля, а тоді відвернувся. Фургон, на бортах якого психоделічні літери складалися у слова «ДИКЕ ДИТЯ», нісся на всій швидкості сквером Пойнт-Венуті, на якому колись діти благали батьків купити їм морозиво та прапорці з зображенням «Ейджинкурта». Фургон доїхав до краю, вилетів на узбіччя і покотився до пляжу, збиваючи зачинені кіоски. Тріщина. Земля розчахнулася — і «ДИКЕ ДИТЯ», що вбило Томмі Вудбайна, зникло навіки-віків, завалившись носом уперед. Двигун вибухнув і полум’я здійнялося в небо. Спостерігаючи за машиною, Слоут на мить згадав свого батька, котрий проповідував про Вогонь Святого Духа. Тріщина зникла.

— Тримайся! — закричав Морґан Ґарднеру. — Гадаю, все завалиться і поховає його під собою, але якщо він вилізе, ти його просто застрелиш, буде землетрус чи не буде.

— Ми дізнаємося, якщо ВОНО розіб’ється? — пропищав Ґарднер.

Морґан Слоут ощирився, як кабан у хащах солодкої тростини.

— Ми дізнаємося, — сказав він. — Сонце стане чорним.

Сімдесят чотири секунди.

8

Ліва рука Джека вчепилася в зазубрені рештки перил. Талісман шалено сяяв навпроти його грудей, лінії довготи та широти світили розжареними вольфрамовими нитками, як у лампочці. П’ятки Джека нахилилися, а підошва почала ковзати.

Падаю! Спіді! Я зараз…

Сімдесят дев’ять секунд.

Усе скінчилось.

Раптово все скінчилося.

От тільки для Джека, як і для того вцілілого після землетрусу 1964 року, усе досі тривало, принаймні в голові. У якійсь частині свідомості земля дрижатиме, як желе на церковному пікніку, навіки-віків.

Хлопчик відсунувся від прірви, відповз на середину покручених сходів. Спинився, важко дихаючи, його обличчя блищало від поту; він притискав до грудей круглу зірку Талісмана. Хлопчик завмер і слухав тишу.

Десь щось важке — бюро або шафа — застигло в непевному становищі, а тоді впало з приголомшливим тріском.

— Джеку! Будь ласка! Гадаю, я вмираю! — Безпорадний стогін Річарда справді звучав так, наче друг підійшов до останньої межі.

— Річарде! Я йду!

Джек продовжив спускання сходами, покрученими, вигнутими, благенькими. Багатьох сходинок бракувало, тому доводилося переступати. В одному місці не було аж чотирьох сходинок, і хлопчик стрибнув, однією рукою притискаючи Талісман до грудей, а другою ковзаючи перилами.

Усе досі розвалювалося. Скло розбивалося і брязкало. У якомусь туалеті шалено раз за разом змивалася вода. У коридорі реєстраційна стійка з червоного дерева тріснула навпіл. Двостулкові двері розчахнулися, яскравий клинець світла падав крізь них, а старий вологий килим, здавалося, тріщав і парував, обурюючись світлом.

«Хмари розбіглись, — подумав Джек. — Визирнуло сонце. А тоді з’явилася ще одна думка: — Ми вийдемо крізь ці двері, друже Річі. Ти і я. Великі, мов життя, горді за самих себе».

Коридор, що проходив повз бар «Чапля» до обідньої зали, нагадував декорації до котрогось із давніх випусків «Сутінкової Зони», де все було викривлене. Ось підлога нахилилася ліворуч, а тут — праворуч; далі з’явилися верблюдячі горби. Джек розганяв морок Талісманом, як найбільшим у світі ліхтариком. Він зазирнув у їдальню і побачив, що Річард лежить на підлозі, закутавшись у скатертини. З його носа текла кров. Наблизившись, Джек побачив, що деякі з твердих червоних наростів луснули, і білі жуки виповзають із плоті Річарда, ліниво ковзаючи по його щоках. Один із них на Джекових очах виповз із Річардового носа. Річард закричав із кволим нещасним бульканням і вхопив жука. Це був крик того, хто вмирає в агонії. Його сорочка напиналася і ворушилася через гидоту, що повзала під нею.

Джек рушив до друга кривою підлогою… павук залетів вниз із напівмороку, сліпо розбризкуючи в повітрі отруту.

— Шраний злодій! — зашамкав він своїм високим, гучним комашиним голосом. — О, ти, шраний злодій, поклади, де вжяв, поклади, де вжяв!

Навіть не замислюючись, Джек здійняв Талісман. Він спалахнув білим полум’ям — веселковим полум’ям — і павук, зіщулившись, почорнів, а за мить обернувся на крихітну грудку тліючого вугілля, що повільно-повільно колихалася в повітрі, аж доки зовсім не спинилася. Нема часу дивитися на цю дивовижу. Річард помирає.

Джек дістався до друга, впав навколішки біля нього і розгорнув схожу на простирадло скатертину.

— Я нарешті дістав його, друзяко, — прошепотів він, намагаючись не помічати жуків, які виповзали з Річардової плоті.

Він підняв Талісман, замислився, а тоді опустив його на лоб Річарда. Річард жахливо закричав і спробував скинути кулю. Джек поклав руку на кістляві груди друга і втримав його — це було не важко. Засмерділо, бо Талісман підпалив кількох жуків під собою.

Що