Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Поміж стрибками й вдихами він зорієнтувався. Резервуар заливало сонячне світло. Воно проникало крізь пробиту секцію даху; слизькі зелені стіни світилися мерзотою, жахіттям. Підстрибнувши ще два-три рази, він помітив ліворуч від себе драбину.

Чи вдасться? — загадувався він, коли над головою знову змикалася вода. Якщо поступово підскакуватиме в тому напрямку, то чому ні? Доведеться спробувати; це найкращий варіант, що йому лишається.

Денні пробився на поверхню. Тоді — з болючим шоком, настільки разючим, що він аж невпору вдихнув — побачив малу. Вона обома руками трималася за найнижчу перекладину драбини.

Це щось привиджується? — загадувався він, опускаючись під воду, відкашлюючись, спостерігаючи, як на очах проносяться бульбашки. Бо її обличчя видалося йому химерним; на якусь незрозумілу мить він дивився зовсім не на дівчинку, а на літню жінку: Е. Клів.

Задихаючись і душачись, він знову пробився крізь воду. Ні, жодних сумнівів, це таки мала, і вона досі жива: напівутоплена й змордована на вигляд, з темними очима на хворобливо-блідому обличчі. Цей залишковий образ залишився в Денні за повіками, коли він знову пішов під темну воду.

Рвійно підскочив догори. Дівчинка вже спиналася, трималася, замахувалася закинути коліно, підтягувалася на драбині. Збивши віяло білого шумовиння, він намірився їй на ногу, але промахнувся, і над головою в нього знову зійшлася вода.

У наступному підстрибі він схопився за нижню перекладину, проіржавілу й слизьку, але та лише ковзнула йому повз пальці. Денні скочив знову, кидаючись на неї обома руками, і цього разу таки стиснув метал міцно. Дівчинка вже піднялася вище за нього, видряпувалася вгорі, як мавпа. Вода з неї стікала йому в обличчя. З лютою енергією Денні підтягнувся догори, і іржавий метал під його вагою заскімлив, ніби жива істота. Просто над ним під кросівкою дитини подалася перекладина; він побачив, як мала спіткнулася, вхопилася за бічну рейку, а її нога пройшлася порожнім повітрям. «Драбина не втримає її, — ошелешено подумав він, спостерігаючи, як дівчинка вчепилася, вирівнялася й уже закинула ногу на край резервуара, — вона її не втримає, не втрима…»

Перекладина в руках Денні переломилася. Одним швидким ріжучим рухом — ніби ламкі пагони, обірвані з гілки — він полетів уздовж драбини, через роз’їдені іржею перекладини й назад у контейнер.

Червоними від іржі руками Гаррієт підтягнулася й упала долілиць віддихуватися на розпечених дошках. У глибокій блакитній далечині буркотав грім. Сонце сховалося за хмару, а від невтомного леготу у верховітті її кинуло в дрож. Частина даху між нею й драбиною злегка прогнулася, тріснуті дошки похилилися вниз у зяючу діру; неконтрольоване дихання гучно хрипіло, панічним звуком, щойно зачувши який, вона одразу скрутилася від нудоти, а коли піднялася на руки й коліна, бік простромило різким болем.

Тоді зсередини контейнера здійнявся шквал знетямленого хлюпання. Гаррієт перекотилася на живіт; уривчасто дихаючи, почала здиратися навколо провалу в даху — серце стиснулося, коли дошки різко подалися під її вагою й ненадійно застогнали в напрямку води.

Відсапуючись, Гаррієт поповзла назад — саме вчасно, бо частина дошки проламалася й полетіла у воду. Далі крізь нову дірку вихлюпнулося несподіване віяло води, краплі залили їй обличчя й руки.

Знизу оглушливо донеслося здушене виття — мокре й булькотливе. Заціпенівши, фактично помертвівши від жаху, Гаррієт навкарачки підповзла вперед; хоч від погляду в діру в неї запаморочилося в голові, та все ж стриматися вона не могла. Крізь пробитий дах резервуар наповнювало денне світло, усередині все сяяло щедрою смарагдовою зеленню: зеленню боліт і джунглів, покинутих міст Мауглі. Трав’янисто-зелена ковдра з водоростей скресла, наче паковий лід, мутна поверхня води потріскалася чорними венами.

Тоді — хлюп: з глибини виринув Денні Ретліфф, блідий і захеканий, з прилиплим до чола чорним волоссям. Рукою він чіплявся й хапав, навпомацки шукав драбину — але, глипнувши на зелену воду, Гаррієт побачила, що нема вже ніякої драбини. Вона обламалася за півтора метра від води, зависоко для нього.

Вона з жахом спостерігала, як у воду занурилася його рука, остання його частина, що в ній щезла: дряпаючи повітря зламаними нігтями. Тоді вгору випірнула голова — не надто високо, повіки тріпотіли, рот видихав огидним мокрим булькотом.

Він бачив її, там нагорі; намагався щось сказати. Наче безкрила птаха, тріпотів і борсався, і цим борюканням викликав у Гаррієт відчуття, яке вона не наважувалась озвучити. Слова проривалися йому з рота нерозбірливим клекотом, доки він у конвульсіях не ковзнув униз і зник, зоставивши лише зелений чубок волосся й білі бульбашки, що здіймалися на слизотну поверхню.

Усе стихло, лише бульбашки зринали догори. Він випірнув знову: обличчя чомусь ніби розплавилося, рот обернувся чорною дірою. Він хапався за дошки, що плавали поруч, та вони не витри­мували його ваги, і перш ніж Денні знову провалився у воду, він зустрівся з Гаррієт поглядом — звинувачувальним, безпорадним, очима відрубаної гільйотиною голови, яку тримають перед натовпом. Рот у нього ворушився; він пробував на видиху вимовити якесь нерозбірливе чуркотливе слово, яке, тонучи, проковтнув.

Здійнявся сильний вітер, що викликав у Гаррієт на руках мураш­ки, затріпотів листям на всіх деревах; одночасно, єдиним подихом, небо потемніло до сланцевої сірості. Тоді, довгим стрімким шквалом по даху, ніби град із гальки, забарабанили краплі дощу.

Дощ був теплий, рясний, мов у тропіках, подібний на ті, що надходять на узбережжя Затоки в сезон ураганів. Він гучно дзенькотів по поламаному даху — та не настільки, щоб заглушити булькотання й хлюпіт унизу. Краплі стрибали поверхнею води, ніби дрібні лусочниці.

Гаррієт скрутило в нападі кашлю. Вода потрапила їй у рот і ніс, а гнилий присмак пройняв аж до нутра кісток; тепер, коли в обличчя било дощем, вона сплюнула на дошки, перевернулася на спину й крутила туди-сюди головою, мало не сходячи з розуму від убивчих звуків, які відлунювали по резервуару — звуків, які, вона усвідомила, не надто відрізняються від тих, з якими Робін душився перед смертю. Вона собі уявляла, що все відбудеться чисто й швидко, жодного вовтузіння чи огидної мокрої задухи, тільки сплеск рук і хмарка диму. Її вразила насолода від цієї думки: як чудово було б щезнути з обличчя землі, яка ж солодка мрія,