Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Денні вчепився за драбину й відхекувався. Перейнявшись утопленням дитини, він ненадовго забув про наркотики, але тепер реальність ситуації знов дійшла до нього, і йому хотілося дряпати собі обличчя, вити на все горло. Як йому забратися нахер з міста в заляпаній кров’ю машині й без грошей? Він розраховував на кришталевий мет, збирався продавати його в барах або, якщо доведеться, на вулицях. У нього залишилося доларів із сорок (він продумав це дорогою; на заправці «Тексако» метамфетаміном не розрахуєшся), а ще є Фаришів Найбільший друг, той набитий готівкою гаманець, що його Фариш постійно тримав у кишені на стегні. Він полюбляв іноді діставати й світити ним, за грою в покер чи в більярд­ній, але скільки саме в ньому грошей, Денні не знав. Якщо пощастить — неймовірно пощастить — може, і тисяча доларів.

Отже, є Фаришеві коштовності (залізний хрест нічого не вартий, на відміну від перснів) і гаманець. Денні провів рукою по обличчі. Грошей у гаманці йому вистачить на місяць-два. А далі…

Можливо, вдасться дістати фальшиві документи. Або, може, знайти роботу, де документи не знадобляться, роботу для мігрантів, збирати апельсини чи тютюн. Але на тлі джекпоту, який він собі намалював, це нікчемна винагорода, нікчемне майбутнє.

А коли знайдуть тіло, то шукатимуть його. Пістолет лежить у бур’янах, витертий начисто, як у мафії. Розумніше було б викинути його в річку, але тепер, коли з наркотиками довелося попрощатися, пістолет — це єдиний ресурс, що в нього залишився. Чим більше він роздумував про свої варіанти, тим їх ставало менше й тим гівнянішими вони здавалися.

Він опустив погляд на фігуру, що хлюпалась у воді. Для чого вона знищила ті наркотики? Навіщо? Він мав свої забобони стосовно дітей; ця служила йому тінню й прокляттям, але тепер, коли вона померла, йому стало страшно, чи не була вона йому також і щасливим амулетом. Цілком можливо, що він припустився страшної помилки — помилки всього життя — коли вбив її, але «хай поможе мені», сказав він постаті у воді й не зміг закінчити речення. Від тієї першої миті за межами більярдної він якось ув’язався з нею, якось, що сам до кінця не розумів; і ця загадковість досі тиснула на нього. Якби стрів її на сухій землі, то вибив би з малої цю інформацію, але зараз уже пізно.

Він виловив з гидотної води пакетик фену. Той злипся й розтанув, але можливо — якщо його випарити — підійде для ін’єкцій. Повудивши трохи по воді, він дістав ще до пів десятка залитих водою пакетиків. Колотися наркотиками йому ще не доводилося, але чому б не почати.

Денні востаннє глипнув униз і став підійматися драбиною. Перекладини — поіржавілі ледь не наскрізь — вищали й прогиналися під його вагою; він відчував, як залізяка рухається, розхитується під ним значно сильніше, ніж того хотілося б, і зрештою з полегшенням випірнув із закритої вогкості на світло й спеку. Зіп’явся на ватяні ноги. У нього все боліло, м’язи щеміли, ніби після побиття, — яке, якщо так подумати, і відбулося. Із-за річки наближалася буря. На сході небо було сонячне й блакитне; на заході — димнометалево-чорне, затягнуте грозовими хмарами, що важкою ковдрою вкривали річку. По низьких дахах містечка неслися тінисті цятки.

Денні потягнувся, потер поперек. Він увесь промок, стікав водою; руки облипли довгими канатами зеленого жабуриння, та попри все це, бозна-чому душею він піднісся, просто через те, що вибрався з темряви й вогкості. Повітря було вологе, але відчувався легкий вітерець, і він знову міг дихати на повну. Він ступив через дах до краю резервуара — і коліна під ним поникли від полег­шення, коли вдалині він побачив, що машина стоїть собі незворушно, а за нею у високих бур’янах тягнеться лише одна пара слідів.

Радісно й не роздумуючи, Денні ступив до драбини, але трохи втратив рівновагу й незчувся, як — трісь — нога пробила зогнилу планку. Зненацька світ крутнувся вбік: діагональний струс сірих дощок, блакитне небо. На одну шалену мить він — молотячи руками в повітрі — засіпався, щоб відновити рівновагу, але у відповідь почулося нове трісь, і Денні по пояс провалився крізь дошки.

Гаррієт — тримаючись долілиць на воді — відчула, як її пройняло судомним дрожем. Вона саме намагалася потайки обернути голову, щоб знову втягнути трішки повітря носом, та все марно. Легені вже не витримували; вони інстинктивно хвицалися, здій­малися, вимагаючи повітря або хоч би води, і аж коли рот безконтрольно розтулився, Гаррієт, здригнувшись, відірвалася від поверхні води й глибоко-глибоко-глибоко вдихнула.

Полегшення було таке потужне, що вона ледь не втонула. Незграбно спершись однією рукою на слизьку стіну, вона відсапувалася, і відсапувалася, і відсапувалася: смачне повітря, чисте й всюдисуще повітря, повітря розливалося тілом, ніби пісня. Вона не знала, де Денні Ретліфф; не знала, чи дивиться він, та й не переймалася цим; тепер її хвилювало тільки дихання, і якщо це останні подихи в її житті, то нехай.

Згори: гучний тріск. Хоча спершу Гаррієт подумала на пістолет, вона навіть не поворухнулася, щоб сховатися. «Нехай стріляє в мене», — відхекуючись, подумала вона, аж від вдячності пустила сльозу; усе краще за втоплення.

Тоді темну воду хльоснуло яскраво-зеленим оксамитовим променем сонця, і Гаррієт встигла побачити над собою пару ніг, що метлялися в дірі в стелі.

А тоді планка зламалася.

Денні охоплювала вода і водночас стиснуло нудотним страхом. В один спантеличений змиг у пам’яті спливло давнє батькове застереження затримати подих і не розтуляти рота. Тоді вода вгатила у вуха, і він закричав затуленим криком, нажахано вирячившись у зелену тьму.

Опускався вниз. Тоді — дивовижно — ноги зіткнулися з дном. Денні відскочив — дряпаючись, плюючись, впинаючись угору по воді — і випірнув з поверхні води, наче торпеда. На піку стрибка йому вистачило часу рівно настільки, щоб хапнути повітря, а тоді знову поринути під воду.

Морок і тиша. Здавалося, вода накриває його лише на кількадесят сантиметрів над головою. Вище поверхня світилася ясно-зеленим, і він знову відштовхнувся від дна — шари зеленого з підйомом лише бліднішали — і з тріском пробився назад на світло. Здавалося, ця послідовність працює краще, якщо притискати руки до тіла й не метляти ними навсібіч,