Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

районі найбільшої в тих краях ріки, що тече із заходу на південь. Місцевий люд називає її Блакитною — вода в ній, якщо дивитися згори, наприклад, з кручі, і справді голубувато-блакитного відтінку. В тих краях багато м’якої, ніжної на дотик глини — звідси й відповідний колір у води, а з ним і назва ріки. Так ось у тих краях планети Ороно я й почув історію про любов, що стала таким собі яблуком розбрату серед аборигенів.

Неподалік того місця — на лівобережжі Блакитної ріки, — де ми з бригадою спеціалістів спустилися на планетоході, було стійбище одного з тамтешніх племен, самоназва яких каре-омаре-ну. В перекладі це означає щось на зразок — люди блакитної води чи ріки. Коли ми вийшли з планетохода, до нас наблизився гурт старезних, кощавих дідів — як виявилось, то все були місцеві вожді, старійшини, жерці. В сивому волоссі кожного стирчали павині пера, в ніздрях та мочках вух — кабанячі ікла, або річкові черепашки. А все вбрання поважних дідів з чималими патерицями в руках складалося з пов’язок на стегнах не першої свіжості та зачовганих, вже майже витертих леопардових шкур, що теліпалися в кожного за спиною. Їхній головний вождь, спираючись на патерицю, раптом опустився на коліна, звів догори довгі висохлі руки й тремтячим голосом вигукнув:

— О Сини Богів, котрі прилетіли до нас із захмарних світів! Ми на вас давно чекаємо, рятівники і захисники наші! Ви всемогутні, бо вмієте літати швидше за птахів і живите високо-високо в небі. Допоможіть нам розбити проклятих зарічанців!

Кібер-лінгвісту, що перекладав, я сказав:

— Запитай, хто такі зарічанці?

— Всі, хто живе по той бік ріки, — відповів вождь, показуючи на правий берег Блакитної. — Там і здіймаються в небо дими їхніх численних багать.

Я попросив старого встати і, намагаючись говорити лагідно, як до хворого чи до вередливої дитини, котра раптом забагла цяцьки, запитав через кібер-лінгвіста:

— Чому це ми, Сини Неба, мусимо розбивати зарічанців, котрі, очевидно, такі ж люди, як і ви?

— Такі та не такі! — врізнобій зашуміли вожді. — Вони святотатці! Вони порушили священні закони предків і мусять бути покарані, або й знищені, якщо не схаменуться!

Головний вождь звівся на тремтячі ноги, підтвердив: так, зарічанці — найбільші святотатці! Ось чому ви, Сини Неба, мусите їх покарати вогнем небесним!

— Сини Неба, — підробляючись під аборигенів, почав я, — нікого не вбивають. Сини Неба закликають всіх людей голубої води жити в мирі, злагоді й любові.

— Я ненавижду любов! — раптом вигукнув вождь знавісніло і, стиснувши жовті, сухі кулачки, люто затряс ними й одночасно плювався. — Тьху, тьху, тьху! Не згадуй більше цього поганого слова! Бо любов — від нечистого. Тому й біда од неї. Вам, Синам Неба, не збагнути, яке лихо може принести людям любов — витвір злих духів та різної погані. Слухай, вождь Синів Неба, що я тобі розповім, і ти зрозумієш мене і разом зі мною і проклянеш витвір злих духів — любов. Ні наші предки, діди й батьки, ні ми самі ніколи не знали того лиха, що спіткало нині нас. Наше плем’я завжди жило дружно і ніколи не ворогувало між собою. Ми були єдині. Бо тоді всі жінки племені каре-омаре-ну були спільними жінками всіх чоловіків нашого племені, а діти тих жінок були нашими спільними дітьми. Ми, всі, були братами — такий закон предків. І не було ображених і заздрісних, бо кожний чоловік з якою жінкою хотів, з такою і йшов до Священного Куреня Продовження Роду. Так було споконвіку — за пращурів наших, за прадідів, за дідів, за батьків наших. Так і має бути вічно, бо закони предків непорушні й священні. На цьому стояв і стоїть світ білий. І від цього наше плем’я було сильне і дуже єдністю своєю. І всі ми споконвіку жили на цьому березі Блакитної ріки. І ось злі духи, щоб звести з світу білого наш могутній рід, підкинули нам незнану досі любов, яку не можуть подолати усі наші жерці разом узяті, уся наша мудрість. Першим на хворобу, що називається любов’ю, занеміг Прудконогий Олень. Це трапилося тоді, як леопард загриз мого батька і я, дякуючи тому леопарду, нарешті став вождем і батьком усім каре-омаре-ну. Прудконогий Олень був кращим воїном нашого племені і кращим мисливцем. Рівного йому стрільця з лука не було, він міг стрілою поцілити птахові в око — на льоту. А списом з одного кидка на смерть вражав найжахливішого звіра. Його боялися навіть леопарди, котрі живуть на рівнинах по той бік ріки. Прудконогий Олень був везучим, удачливим і завжди повертався із здобиччю. Він першим і підхопив ту хворобу, яку наслали на нас злі духи й почав упадати за Ясноокою Ласочкою. Залицятися чоловікові до жінки чи до дівчини не забороняється — племені потрібні діти. І чим частіше чоловіки водять жінок до Священного Куреня Продовження Роду, тим численнішим стає наше плем’я. Дивлячись, як Прудконогий Олень підсовує Ясноокій Ласочці найсмачніші шматочки м’яса, я думав: це добре. Наше плем’я збагатиться ще однією дитиною. Але Прудконогий Олень чомусь не поспішав вести Яснооку Ласочку до Священного Куреня Продовження Роду, він ходив з нею до річки і там вони до темряви сиділи на камені. Коли ж хто з чоловіків підходив до них, Прудконогий Олень хапався за ніж. Ми відчули: це добром не скінчиться. Всі ми багнемо жінок, але те, що задумав Прудконогий Олень — жах. Він сказав: ось Ясноока Ласочка. Віднині вона буде тільки моєю. І ніхто з чоловіків хай не сміє і пальцем до неї доторкнутися, бо вона тільки моя. А хто з чоловіків буде упадати за Ясноокою Ласочкою, він, мовляв, того уб’є… Ось тоді молоді мисливці прийшли до мене й поскаржились, що Прудконогий Олень сам водить Яснооку Ласочку куди захоче, а їм того робити не велить і відразу ж хапається за ніж.