Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

давніх надій. Одна за одною вони прокидалися й оживали. Він витягнув перед собою руки, немов хотів набрати в жмені цього рідкого сяйва; його серце забилося швидше від цієї місячної краси. Глузливий шепіт ріки перетворився на пісню надії, його пальці міцно вчепились у ґрати, і дух боротьби прокинувся в ньому знову. І з тим, як той дух міцнішав, долаючи розпач, розганяючи сум’яття в його голові, він дивився на місяць, що підіймався все вище, змінюючи колір від багряного у нижчих шарах атмосфери на золотаво-жовтий у вищих. Він милувався цим дивом світла й кольору, що, як завжди, зворушувало його.

А тоді він розсміявся. Якби Пеллі або Картер почули його, вони б поцікавилися, чи, бува, він не збожеволів. Це і був певний різновид безумства — безумство відновленої впевненості, оптимізму, безмежної віри, що його мрії неодмінно здійсняться. І знову він видивлявся за ґрати своєї камери. Світ і досі був там, і ріка, і все, що варте боротьби, залишилося там. І він боротиметься. Як саме, Кент наразі не намагався собі відповісти. А тоді він знову розсміявся — тихо, дещо похмуро, адже побачив сумний гумор у тому, що сам збудував собі в’язницю.

Він знову присів на краєчок ліжка, і в нього з’явилася грайлива думка: мабуть, усі, кого він посадив до цієї ж самої камери, звідки почалося їхнє покарання, зараз регочуть, дивлячись на нього з того світу. В його уяві вишикувалася ціла армія облич: темних і блідих, сповнених ненависті й відчаю, хоробрих, обнадієних і сполотнілих від жаху перед неминучим. І на тлі усіх цих примар — жертв його колишньої поліційної доблесті — окремо проступило й не покидало його обличчя Антона Фурне. Адже він привів Антона в цю саме камеру — Антона, великого Француза, з його чорним волоссям, чорною бородою і гучним розгонистим сміхом, від якого навіть у дні очікування страти тремтіло прес-пап’є на письмовому столі Кедсті.

І тепер Антон постав перед Кентом, наче бог. Він убив людину і, як справжній сміливець, не спростовував цього. Маючи у своєму кремезному тілі ніжне, мов дівоче, серце, Антон, однак, пишався цим убивством. У в’язниці він співав пісень, вихваляючи свій учинок. Він убив білого чоловіка з Чиппевіана, який викрав дружину сусіда! Не ЙОГО дружину, а сусіда! Бо Антон свято вірив у правило: «Чини з іншими так, як хотів би, щоб інші чинили з тобою», а ще він любив свого сусіда стриманою любов’ю типового лісового жителя, як чоловік чоловіка. Сусід був заслабкий, в Антона ж було сил, як у бика, тож, коли настав час, Антон здійснив свою помсту. Коли Кент привів Антона сюди, велетень спершу розсміявся з маленьких розмірів камери, у яку його помістили, потім із неочікуваної міцності її стін, а по тому щодня просто сміявся й горлав бучних пісень про те, який короткий вік на землі був відміряний йому небесами. Помер він із переможною усмішкою на обличчі — посмішкою людини, що дешевими зусиллями покарала велику кривду.

Кент так ніколи і не забув Антона Фурне. Ніколи не припиняв оплакувати свою невдачу, коли саме йому довелося доправити Антона до в’язниці, і завжди в скрутні хвилини думка про Антона з його рішучим хоробрим серцем повертала Кентові сміливість. Як багато разів казав він собі, що ніколи не стане такою людиною, якою був Антон Фурне. Ніколи не матиме такого великого й благородного серця — байдуже, що закон прирік Антона на смерть на шибениці, видушивши життя з його чудового тіла. Адже всі знали, що Антон Фурне ніколи не скривдив чоловіка, жінки або дитини, допоки не відправився вбити змію в людській подобі, за що й був розчавлений залізною п’ятою закону.

І сьогодні Антон Фурне знову прийшов у камеру й сів поряд з Кентом — на ці самі нари, на яких проспав багато ночей. Кентові марилися його сміх, і його пісні, і його видатна хоробрість, що разом із місячним сяйвом наповнювала собою кімнату — так, що, коли Кент нарешті розтягнувся на нарах, аби заснути, він знав, що душа великого померлого бранця надала йому сил, яких годі було чекати від жодної живої істоти. Адже той помер із усмішкою, зі сміхом, з піснею — і, заснувши, він бачив уві сні Антона Фурне. І в той сон завітав також інший чоловік на ім’я Брудний Фінґерз — і приніс із собою натхнення.

Роздiл 11

Там, де річковий рукав загинається всередину, наче язик приязної собаки, омиваючи берег Пристані Атабаска, досі зберігався квартал Фінґерза — дев’ять напівзруйнованих, понищених негодою та незграбно збудованих хижок, зведених тим ексцентричним генієм, що передбачив торгівельний бум за десять років до його настання. П’ятий будинок з дев’яти, рахуючи від будь-якого кінця, називався Стара Добра Королева Бесс — ім’я, дане самим Брудним Фінґерзом, власником. Це була вкрита чорним толем халупа з двома вікнами, що, наче квадратні очиська, витріщалися на ріку, немов у постійному очікуванні чогось. Уздовж фасаду цієї халупи Брудний Фінґерз приробив критий ґанок, щоб захиститися від злив навесні, від палючого сонця влітку та від снігу в зимові місяці. Там він і просиджував увесь свій час, який не проводив у ліжку.

Вгору і вниз на дві тисячі миль уздовж трьох рік лунала слава Брудного Фінґерза, і траплялися такі забобонні люди, котрі вірили, ніби маленькі боженята й чортенята приходять поспілкуватися з ним на ґанок його халупи. Ніхто вздовж усіх цих річок не вирізнявся такою мудрістю і не був настільки задоволений собою, що не віддав би чимало за безліч таємниць, захованих у голові Брудного Фінґерза. Дивлячись, як він сидить на ґанку Старої Доброї Королеви Бесс, важко було запідозрити, що ця огрядна маса людської плоті, цей велетень із обвислим тілом наділений таким метким гострим розумом. Сидячи у своєму дерев’яному потертому кріслі, він здавався майже безформним. У нього була величезна голова, рідке нестрижене