Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

І він продовжував добивати його — навіть коли вже шлях до ріки був вільний.

Тієї миті, коли Кент піднявся з землі від розпростертого тіла Мерсера, він усвідомив, яке жахливе невиправдане божевілля оволоділо ним. Ще ніколи його розум так не кипів від люті. У першу мить він подумав, що вбив Мерсера, але не жаль і не співчуття очутили його. Мерсер, боягуз і зрадник, шпигун найнижчого ґатунку, не мав права на життя. Лише думка, що він утратив свій шанс дістатися ріки, прояснила свідомість Кента, коли він, хитаючись, стояв над тілом Мерсера.

Він почув, як хтось біжить. Побачив постаті, що в світлі зірок шпарко наближалися до нього. А він був заслабкий, щоб чинити опір чи втікати. Ті невеличкі сили, які він накопичив і які мав розважливо використовувати під час утечі, зникли. Його рана, тижні, проведені в ліжку, м’язи, що втратили звичку до величезних напружень — на кшталт цієї розправи, зоставили його без сил — і ось тепер він задихався й ледь стояв на ногах, а тупіт лунав усе ближче й ближче.

Усе пливло перед ним. Кілька хвилин він відчував запаморочення й нудоту, і в першу мить, коли, здавалося, вся кров його тіла кинулася в голову — його зір розсіявся і почуття координації зникло. Спалах гніву забрав останні сили. Він знав, що щось усередині нього надірвалося, і почувався безпомічним. Навіть у цей момент Кент відчував охоту підійти до непритомного Мерсера на своїх нетвердих ногах і копнути його наостанок, але чиїсь руки схопили його й міцно тримали. Він почув здивований голос, потім ще один — і щось жорстке й холодне зімкнулося на його зап’ястках, наче пара беззубих щелеп.

Першим, кого він побачив, був констебль Картер, права рука Кедсті у відділку, потім — старий Сендс, лікарняний сторож. У цю мить, поки йому ставало зле, його розум швидко прояснювався і кров рівномірно розтікалася по тілу. Він підняв руки. Картер замкнув на ньому пару наручників, і зоряне сяйво відбивалося в блискучому металі. Сендс схилився над Мерсером, а Картер тихим голосом промовив:

— Мені дуже прикро, Кенте. Але я змушений це зробити. Я побачив тебе у вікно, коли заволав Мерсер. Нащо ти зупинився через нього?

Мерсер підіймався на ноги за допомогою Сендса. Нічого не бачачи, він обернув своє розпухле від ударів обличчя до Кента й Картера. Він белькотів і стогнав, наче благаючи про милосердя, досі боячись, що Кент недостатньо поквитався з ним. Картер відтягнув Кента вбік.

— Мені лишилося зробити тільки одне, — сказав він. — Це неприємно. Але за законом я зобов’язаний доправити тебе до казарм.

Кент знову чітко бачив зорі в небесах, і його легені втягували прохолодне повітря — як у прекрасні миті до зустрічі з Мерсером.

Він програв. І програв через Мерсера.

Тримаючи його під руку, Картер відчув, як раптом напружилися його м’язи. Кент стиснув зуби і нічого не відповів на репліку Картера, хіба що той почув із його горла щось схоже на здавлений схлип.

Картер сам був з тих північан, у чиїх жилах текла густа червона кров, і він розумів, що зараз коїться на душі в Кента. Той був лише на волосинку від щасливої втечі — і програв.

У казармах чергував Пеллі. Він і замкнув Кента в одній із трьох камер позаду поліційного відділку. Коли він пішов, Кент опустився на край тюремних нар, і вперше з його вуст разом з важким диханням прорвався стогін муки й відчаю. Півгодини тому світ розкривав йому свої обійми, і він ішов йому назустріч — лише за тим, щоб найстрашніша біда в його житті дамокловим мечем обрушилася на його голову. Бо це була справжня біда. Надії не лишилося. Мацаки закону міцно тримали його, і він більше не міг мріяти про порятунок.

Моторошно ставало від думки, що саме він, Джеймс Кент, наглядав за будівництвом цих камер! Знаючи кожну хитрість, кожну витівку, на які тільки здатні в’язні, плануючи втечу, він не лишив у цілій структурі жодного слабкого місця. І знову він стискав кулаки і в душі проклинав Мерсера щоразу, тільки-но підходив до заґратовано віконця — подивитися на ріку. Вона тепер була зовсім близько. Він чув її шепіт. Бачив рух її вод. І здавалося йому, що ті хвилі, у яких танцює, переливаючись, зоряне світло, звиваються від майже безшумного сміху, глузуючи з його безумства.

Він повернувся на нари і в розпачі сховав обличчя в долонях. Протягом наступної півгодини він так і сидів, не підіймаючи голови. Уперше в житті він знав, що його перемогли, і перемогли з таким розгромним рахунком, що бажання змагатися далі не лишилося. В душі було темно від сум’яття й туги за втраченим.

Нарешті він розплющив очі, щоби побачити навколо себе в’язку темряву, і помітив дещо чарівне. Вогняний стрижень прорізав чорноту в’язничної камери. Це промінь місяця проник у його камеру крізь маленьке заґратоване віконце. Але Кентові здавалося, ніби місячне світло прокралося сюди, наче жива істота, і він заворожено спостерігав за ним. Його очі блукали вздовж променя аж до квадратного віконного отвору сантиметрів тридцять завширшки — а там, червоний, у всій красі сходив над лісами місяць, осяваючи цілий світ. Кілька хвилин Кент нічого не бачив, окрім місячного сяйва, що заповнювало собою віконце. А підвівшись на ноги і вставши так, що його обличчя було залито цим світлом, він відчув, як неспокійно заворушилися в його душі привиди