Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

Солдат, що був за старшого, мовчки подав мені ще кухоль вина. Усі слухали дуже уважно, як ото слухають неписьменні люди, коли їм читаєш уголос.

— Учора в кінці дня ми ще не знали, що готується атака. І от учора перед самим заходом сонця, коли ми думали, що сьогодні буде звичайний собі день, його привели сюди з долини оцією розпадиною. Ми саме готували вечерю, коли його привели, їх було всього четверо. Він сам, той Пако, потім оті двоє у шкірянках та кепках, яких ви щойно бачили, і ще один офіцер з бригади. Ми дивились, як вони четверо піднімаються разом із розпадини, і Пако йшов собі вільно, не зв'язаний і нічого такого.

Ми всі обступили його: «Здоров, Пако. Ну як ти, Пако? Як живеш, друже Пако?» А він каже: «Та все гаразд. Усе добре, от тільки це… — і киває на свою куксу. А потім ще додав: — Я повівся як боягуз і дурень. І дуже шкодую, що таке вчинив. Але я постараюся бути корисним і з однією рукою. Робитиму все, що зможу, задля нашої справи».

— Атож, — докинув котрийсь солдат. Так він і сказав. Я сам чув.

— Отак ми говорили з ним, а він з нами, — розповідав далі естремадурець. — Та коли на позиціях з'являються люди в шкірянках і з пістолетами, це погана ознака, так само як і пояйй людей з планшетами й біноклями. І все ж таки ми ще думали, що вони привели його просто так, побачитися з нами, і ті, хто не міг піти до нього в госпіталь, були особливо з цього раді. Як я вже казав, надходив час вечеряти, і вечір був ясний і теплий.

— Цей вітер зірвався уже вночі,— пояснив один із солдатів.

— А тоді,— похмуро сказав естремадурець, — один із тих сйи-тав офіцера по-іспанському: «Де те місце?» А офіцер уже до нас: «Де цей Пако себе поранив?»

— Я відповів йому, — озвався старший. — І показав те місце. Воно отам, трохи нижче від вас.

— Онде воно, — мовив ще один солдат. Він показав рукою, і я побачив те місце. Його було надто добре видно.

— Потім один із них узяв Пако за руку й повів на те місце, а там і далі тримав його за руку, поки другий говорив до нас по-іспанському. Він робив багато помилок у мові, і ми спершу мало не засміялися, і Пако теж почав усміхатись. Я зрозумів не все, що він казав, але йшлося про те, що Пако належить покарати для прикладу, аби не було більше самопоранень, і що всіх інших, хто таке вчинить, буде покарано так само. А потім, поки перший ще тримав Пако за руку, а Пако стояв дуже засоромлений, що про нього так говорять, бо йому самому вже було соромно й прикро за свій вчинок, той другий витяг пістолета і, не промовивши до Пако ані слова, вистрілив йому в потилицю. Ані слова більше не промовив.

Солдати закивали головами.

— Так воно й було, — підтвердив один. — Ви можете побачити те місце. Він упав обличчям на землю. Те місце добре видно.

Я дуже добре бачив те місце звідти, де сидів.

— І не попередили його, не дали якось приготуватися, — мовив старший. — То було надто жорстоко.

— Ось через це я й ненавиджу всіх іноземців, — сказав естремадурець. — Нам годі сподіватися від них добра. Мені жаль, що ви іноземець. Але винятків для мене немає. Ви їли з нами хліб і пили вино. А тепер ідіть собі.

— Не треба так, — мовив до естремадурця той, що був за старшого. — Ми повинні бути чемні.

— Мабуть, нам таки краще піти, — сказав я.

— Ви не розсердилися? — запитав старший. — А то можете бути в цьому захистку скільки забажаєте. Може, вам хочеться пити? Налити ще вина?

— Дуже вам дякую, — відказав я. — Краще ми вже підемо.

— Ви мене зрозуміли? — спитав естремадурець.

— Я вас зрозумів, — сказав я.

— От і добре, — мовив він і подав мені руку. — Я навіть можу руку вам потиснути. І зичу вам як людині всього найкращого.

— І вам того самого— сказав я. — І як людині, і як іспанцеві.

Я збудив свого оператора, і ми рушили вниз, до штабу бригади. Тепер уже всі танки поверталися з передової, і за їхнім гуркотом ледве було чути власний голос.

— Ви що, увесь цей час говорили?

— Слухав.

— Почули щось цікаве?

— Ще й скільки.

— Що будемо робити тепер?

— Повертатися до Мадріда.

— Треба б побачити генерала.

— Еге ж, — сказав я. — Неодмінно.

Генерал був у стані холодної люті. Вчора він дістав наказ провести раптову атаку силами однієї лише бригади, розпочавши її вдосвіта. На таку операцію потрібна була щонайменше дивізія. Він послав у бій три батальйони, а один залишив у резерві. Тим часом командир французького танкового загону, добряче хильнувши перед атакою для хоробрості, так упився, що втратив здатність командувати. Його мали розстріляти, коли він протверезіє.

Танки вчасно не вийшли і зрештою не спромоглися просунутись уперед; не досягли визначених їм рубежів і два батальйони. Третій виконав своє завдання, але так уклинився у ворожі позиції, що утриматись там не було ніякої надії. Чи не єдиним корисним здобутком тієї атаки були кілька захоплених полонених, але їх передали танкістам, щоб припровадити в тил, а танкісти перестріляли їх. Генерал і так не мав чим похвалитися, а вони ще й полонених постріляли.

— Що можна написати про сьогоднішню операцію? — спитав я.

— Не більше від того, що буде в офіційному повідомленні. У вас там ще є віскі в тій довгій флязі?

— Є.

Він ковтнув із фляги й акуратно облизав губи. Колись він був капітаном угорських гусарів, а згодом, коли вже командував іррегулярним кавалерійським загоном Червоної Армії, захопив у Сибіру поїзд із золотом і утримував його цілу зиму за морозів, що сягали сорока градусів. Ми були добрими приятелями, і він любив віскі, а тепер його вже немає серед живих.

— Негайно вибирайтеся звідси, — сказав він. — їхати є чим?

— Так.

— Щось зняли?

— Трохи зняли. Танки.

— Танки, — гірко мовив він. — Свині. Боягузи… І стережіться, щоб вас не вбило, — додав він. — Ви ж письменник.

— Я не можу зараз писати.

— Напишете потім. З часом ви зможете про все це написати. Тільки глядіть не загиньте. Головне — не загинути. А тепер їдьте.

Сам він не скористався з власної поради, бо через два місяці його вбило. А