Читати книгу - "Джозеф Антон"

циніком, якому хочеться хіба що розвінчувати саморекламу, марноту, жорстокість і обман кіноіндустрії. Натомість він потрапив у її тенета, захопився усім цим обманом, відбитим на бетоні перед Китайським кінотеатром[279], і знав, що у формуванні його уяви вплив Фелліні і Буньюеля, а також Джона Форда, Говарда Гоукса і Еррола Флінна, «Семи наречених для семи братів», «Лицарів Круглого столу» і «Скарамуша» був настільки ж глибоким, як і Стерна чи Джойса, а від самих назв вулиць — бульвар Сансет, Коулдвотер Кеньйон, Малібу Колоні — його серце починало калатати сильніше, і саме тут жив Натанаел Вест, коли писав «День сарани», і саме тут жив Джим Моррісон, коли починав з групою «Doors». Він не був геть цілковитим «селом»; з іншим прозорливішим і полі-тичнішим Лос-Анджелесом він познайомився завдяки Джоконді Беллі, його нікарагуанській приятельці, що жила у Санта-Моніці, а ще завдяки його знайомій Роксані Тайнан, яка брала участь у виборчій кампанії майбутнього мера Антоніо Віллариґоси. Одного дня на розі бульварів Беверлі і Ла Сьєнеґа в аптеці «Рексолл» він зустрів науковця Захарія Лідера, і Лідер сказав йому, що саме тут Олдос Гакслі[280] вперше вколовся мескаліном[281], тож «он ті двері, — сказав він, показуючи на розсувні двері аптеки, — і є дверима сприйняття[282]».

Падмина мама, що по кількох місяцях повернулася до її вітчима, жила у надзвичайно непрестижній околиці Вест-Ковіна, й Падма ходила до школи Ла-Пуенте у настільки небезпечному районі, що кожного дня після занять вона бігла додому, ні на мить не зупиняючись, — це стало ще однією стороною міста, про яку він дізнався. Навіть у Голлівуді він пам’ятав сумні оповіді Скотта Фіцджеральда про невдачливого сценариста Пата Гоббі, а тоді набрався диявольської сміливости і пішов шукати Сієло-драйв з її привидом Шерон Тейт[283]. Він усе ще почувався злочинцем, що втік із тюрми, і найбільше задоволення мав від того, що багато хто просто ненавидів, — від їзди на авто. Він уже впродовж довгих років не мав можливости сісти за кермо, тому винайняв авто й катався містом годинами, вивчаючи його вулиці й лабіринти каньйонів, піднімаючись автострадою Пасифік-Коуст-гайвей, а потім спускаючись до готелю «Мільйон доларів», і якщо на дорогах були затори, він звертав у бічні вулиці й насолоджувався дорогою, наспівуючи стару пісню гурту «Pointer sisters» «Fire» (А я їду в твоєму авто, і ти радіо вмикаєш...), яку добре пам’ятав тому, що саме вона була хітом у той час, коли він сюди вперше прибув молодим рекламним копірайтером для створення реклами на замовлення компанії, що випускала фарбу для волосся, і їздив по місту у супроводі двох поліцейських з Беверлі-Гіллс, які думали, буцімто вони Старскі і Ганч із телевізійного бойовика («Ти хочеш, аби я зупинив для тебе весь транспорт? А ти впевнений, що не хочеш? Мені це не складно, авжеж!»). Тепер уже не було поліцейських, а він жив із чудовою жінкою у Вест-Голлівуді на Кінґз-роуд між Беверлі й Мелроузом, у той час як у їхній нью-йоркській квартирі робили ремонт, тож були дні, коли життя здавалося навіть дуже хорошим.

Так, квартира виявилася невеликою, тому він часто працював у бібліотеці Беверлі-Гіллс, щасливий, що його не впізнають, а оскільки його зацікавила місцева історія, то він занурився в минуле міста і з’ясував, що ангели в назві міста були спочатку ангелами у церквиці святого Франциска Ассизького, себто у Порціунколі; також дізнався про людей-ящірок, що жили в тунелях під містом тисячі або ж сотні років тому, або ж тільки минулого тижня. Якийсь час йому хотілося написати про Дж. Воррена Шуфелта, що 1934 року винайшов коливальну машину, яка, по суті, й виявила ці тунелі, до котрих можна потрапити з підвалу центральної бібліотеки, а самі тунелі тяглися аж до стадіону «Доджер». Опісля великого відкриття, так нікому і не показавши тих тунелів, великий Шуфелт загадково зник назавжди!, його більше ніхто не бачив!, і що ж могло з ним статися? Гм-м-м, подумав він, і поміркувавши про це як слід, дійшов висновку, що писати про старого Дж. Воррена, може, й не варто.

Голлівуд — це містечко всередині великого міста, і прибуття такої людини як він стало, так би мовити, темою місяця. Режисер Майкл Манн запросив його на обід, і вони обговорювали проект фільму про мексиканський кордон. Знаменитий актор Вілл Смітт розповів йому, як Мухамед Алі вчив його «рухів Алі». Продюсер Браєн Ґрейзер запросив його до свого кабінету і запитав, чи не хотів би він написати сценарій про своє життя. Кількома роками раніше він чув від Крістофера Гітченса, що, на думку Мілоша Формана, фільм про Рушді став би хорошим доповненням його фільму про свободу слова «Народ проти Ларрі Флінта», але і тоді, і тепер відчував, що цього робити не варто. Якби він наважився розповісти про своє життя, сказав він Ґрейзерові, то написав би про це спочатку книжку. (Йому сподобалося жити в Голлівуді, нічим особливо не займаючись. Так навіть прикольніше. Як тільки він укладе угоду про написання сценарію, то вмить стане одним із найманих працівників.)

Він обідав у готелі «Беверлі-Гіллс» з Крістофером Гітченсом і Ворреном Бітті[284], великим шанувальником Крістофера.

— Знаєте, — звернувся Воррен Бітті до нього, — цими днями я вас бачив у «Містері Чау», і ви були там з такою чарівною жінкою, що я мало не зомлів.

У ті дні він вірив їй цілком і повністю, тому відповів:

— А я зараз їй зателефоную. Може, вона до нас і приєднається.

— Будь ласка, скажіть їй, — прохав Бітті, — що ви сидите з Ворреном Бітті, і він цими днями, побачивши її, ледь не зомлів, приголомшений її вродою.

Вона саме їхала в авто, тож відповідала дуже роздратовано. (Вона не зносила сидіти за кермом.)

— Я тут обідаю з Ворреном Бітті, — сказав він, — і він каже, що цими днями, коли побачив тебе, мало не зомлів, приголомшений твоєю вродою.

— Не мели дурниць, — відповіла вона, — я не маю часу на твої жарти.

Йому все ж таки вдалося переконати її, що каже правду, і вона приєдналася до їхнього товариства, навіть не спробувавши хоча б трохи причепуритися, — приїхала у спортивних тренувальних штанах, майці на бретельках, однак мала такий вигляд, від якого Воррен Бітті таки міг зомліти.

— Ви мені вибачите, — сказав йому леґендарний коханець, — якщо я п’ять хвилин поворкую з вашою дамою. Потім продовжимо обід.