Читати книгу - "Марина — цариця московська"

— не більше не менше!

Але що залежить від конкретної людини? Анічого. Людина лише визначає свою долю і якось її облаштовує — вдало чи невдало. А всі інші, в тім числі й глобальні процеси, лежать поза сферою її контролю.

Один московський письменник видав роман про метро 2033 року. Відбулася ядерна катастрофа, Москва знищена, перетворена на купу руїн, де бродять здичавілі собаки. Вцілілі москвичі спустилися жити — хоч на якийсь час — у підземелля метро. Це — кінець світу. Принаймні, цивілізації, що мурувалася по цеглинках упродовж тисячоліть. Правляча еліта ховається в бункерах і звідти намагається командувати війною до Судного дня. Метро стало тим Ноєвим ковчегом для москвичів, у якому вони змушені жити якийсь там час. Оце розмах! А ви — Марина Мнішек хотіла знищити Московську державу. Та не хотіла вона цього — як, між іншим, і не могла її знищити. Власне, хотіла, але тільки стати у ній царицею, а ось світ знищити — не виключено, й Московську державу в тім числі, — забагли інші. Але це, як каже ведучий популярної телепередачі «Слідство вели...» Леонід Каневський, вже інша історія.

(Між іншим, прообразом цього катаклізму послугувало покинуте після ядерного вибуху українське місто Прип’ять, місто, яке в один день залишили його мешканці. Там є навіть дитячі садки з іграшками, покинуті будинки, квартири з речами... Чи не це чекає людство після ядерної війни? А ви... Марина Мнішек хотіла знищити Московську державу! Гай-гай...)

Перепадало й боярину Івану Заруцькому. У деякі міста — особливо в Кострому та Ярославль — були послані грамоти Боярської думи, щоб «от воровские смуты от Ивана Заруцкого с товарищи отстали и им ни в чем не помагати, и верити и воровской смуте во всем перестали».

В Москві поширювалися пересуди, що «воренок» насправді син Заруцького... Ще далі пішов автор «Піскарев­ського літописця»: Дмитрій, Калузький вор, мовляв, «жил с нею с некрещенною и родила малого НЕВЕСТЬ ОТ КОГО (виділення моє. — В. Ч.), что многие с нею воровали». Себто займалися перелюбством — але це вже залишиться на совісті автора того «літопису».

Зрештою, почали пересуджувати, що буцімто Марина Мнішек обвінчалася з Іваном Заруцьким. Звісно, потаємно.

— А може, нам і справді... обвінчатися? — гірко зітхнула Марина Юріївна, як до неї дійшли ті чутки. — Коли по Русі про таке теревенять, то, може, й справді обвінчатися, га? Що на це скаже пан боярин отаман козацький?

— А чого ж... Я не проти, — як на духу винадив Заруцький, дивлячись на Марину своїми гарними і, безперечно, закоханими очима. — Якщо пасталакають, що я з твоєю величністю потайно обвінчався, то чому б нам не втнути се добре дійство ще й явно?

— Але я — цариця російська, а ти всього лише отаман козацький, хоч ти мені й люб. Такий шлюб, якби він стався, ніколи не буде схвалений у Москві. Проте кохатися нам, сподіваюся, ніхто не заборонить, Іванку?

— Як ти мене гарно назвала — Іванко, — аж розквітнув отаман і вже відкрито дивився на неї закоханими очима. — Ти ж моя Маринка... Звідки ти знаєш таке ім’я, як Іванко?

— Від няні своєї, від бабці Софії, яка живе нині в Самборі, най здорова буде! Вона часто мені співала одну пісню про Іванка, що я й запам’ятала... — посміхнулася крізь пелену суму. — Хочеш, я тобі її заспіваю?

Не чекаючи, що він скаже, тихим, але приємним голосом повела:

Ой чорна я си, чорна, Чорнява, як циганка. Чом си полюбила, Чом си полюбила Чорнявого Іванка?

І раптом Іван Заруцький, підкрутивши чорного вуса, хвацько підхопив:

Марусе ти, Марусе, Люблю я твою вроду, Люблю дивитися, Люблю дивитися, Як ти ідеш по воду.

І обоє вони, не змовляючись, у два голоси, що так злилися в один, заспівали, закохано дивлячись одне на одного:

У полі два дубочки, Обидва зелененькі, Ми ж так і паровані, Ми ж так і паровані — Обоє чорнявенькі...

Більше їм не випаде так ладком і з любов’ю співати одну пісню (будучи з України, Заруцький знав багато українських пісень), і той день запам’ятається їм на все життя.

Але обом їм навіть кохання вже було мало.

Обоє тоді ще вірили, що здобудуть Кремль. Вірили, хоч віра та — особливо як з’явилося друге земське ополчення, — і стала примарною. І це вони зрозуміли — кожен окремо, хоч разом ту зневіру й не висловлювали, аби не вбивати віру одне в одного...

«Новий літописець» писатиме, що «Заруцкой же, слыша под Москвою с своими советниками, что пошол из Ярославля со всею ратью князь Дмитрий и Кузма, и собрався с казаками с ворами мало не половина войска и с под Москвы побегоша. И пришел на Коломну Маринку взявши и с Воренком, с ее сыном и Коломну град выграбиша. Пойдоша в Резанские места и там многу пакость делаша. И пришел, ста на Михайлове городе».

Також і автор «Піскаревського літописця» писав, що Заруцький утік «на Коломну, к женке, к Маринке» і що подався він туди «с невеликим людьми, а оттуда уже в город Сапожок и Михайлов и там стал ворочати».

На той час Михайлов був добре укріпленою фортецею на кордоні Рязанських і Тульських земель. Отаборившись там, Заруцький відрядив один із загонів узяти Переяславль-Рязанський, але під Мервіним острогом (нині в межах