Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Фон Шпіла? — Я сів.

— Ви знаєте його?

— Та ні, не чув, — збрехав я. — А хто це?

— Один із найбільших землевласників Харківської губернії. І взагалі дуже багата людина.

— Що сказав Григорій Григорович, коли почув це? — Я згадав одну справу, коли ще служив у київському охоронному відділенні. Тоді довелося мені почути про барона кілька досить темних чуток, у які я не дуже вірив, але й відкидати їх не міг.

— Здається, Супруненко зрадів, — тихо сказав Йоганнсен.

— Він розповідав, звідки взяв малюнок?

— Сказав лише, що розслідує якусь справу.

— Що ви знаєте про фон Шпіла?

— Його предки приїхали до Росії ще за Катерини Великої. Отримали наділи у Слобожанщині. Не так щоб дуже багато, але вони вміли працювати, не витрачалися на бали та розваги, а примножували статки. На відміну від більшості дворянських родів, у яких кожне наступне покоління було біднішим за попереднє, фон Шпіли тільки багатіли. Одними з перших почали займатися цукром, вкладали гроші у залізниці та банківську справу. Місцеві дворяни за це фон Шпілів не любили, вважали користолюбцями, позаочі називали жидами німецького розливу, які мають гроші, та не мають честі. Нинішній фон Шпіл намагався виправити репутацію родини. Побудував кілька церков та шкіл у селах, де мав землю. В Охтирці дав гроші на повітову бібліотеку. Хотів бути прогресивним землевласником, впроваджував сучасну техніку обробки земель. Але потім сталася трагедія. — Йоганнсен сумно зітхнув.

— Що за трагедія?

— Маєток фон Шпіла був у селі Шпилівка. Барон жив із дружиною й двома дітьми. Старший син уже служив в армії. Під час заворушень 1905 року шпилівські селяни почали вимагати землі. Тоді багато де такі вимоги лунали. Мужики не вимагали землю задарма, готові були купити, але барон відмовився продавати. Він образився на селян. Думав, що вони вдячні за школу та фельдшерський пункт, за касу взаємодопомоги, завдяки якій могли купувати реманент. А мужики хотіли ще й землі. Зібралися перед будинком барона і почали вимагати зустрічі з фон Шпілом. Той з балкона наказав забиратися геть. У відповідь полетіла бруківка. Фон Шпіл викликав із міста козаків. Їх прибуло кілька десятків, арештували заколотників, батожили на очах у всього села. Кількох найзатятіших відвезли в холодну. Самих козаків розмістили у сараї для наймитів. Шпилівка принишкла, а за кілька днів козаків відкликали. Кажуть, харківський губернатор збирався приїхати полювати у ліси попід Ворсклою, і козаків забрали для охорони. У Шпилівці поширювалися чутки, що цар наказав віддати землю селянам і заборонив залучати проти народу козаків. Мужики знову зібралися й посунули до маєтку фон Шпіла. Барон наказав зачинити двері. Раніше поставив на всі вікна ґрати. Вийшов на балкон і наказав розходитися, інакше знову викличе козаків. Селяни вимагали, щоб барон їх вислухав, але фон Шпіл заявив, що не балакатиме з босотою. Мужики образилися, почали погрожувати, а барон вистрелив. Сіллю. Він же навіть гвинтівки не брав, лише рушницю з сіллю, якою стріляли у крадіїв, що намагалися залізти в панський сад. Не дуже розумно з боку барона було ось так поводитися з натовпом. Але фон Шпіл образився, бо завжди захищав мужиків, дав їм можливість лікуватися, дітям — отримувати освіту, а мужики забули про це. Вилаяв і наказав розходитися. Узявся за гвинтівку і пообіцяв пристрелити стільки бунтівників, скільки потрібно. Всі знали, що він мав зв’язки та знайомства і міг відкупитися хоч від чого. Тому розійшлися. Але вже увечері повернулися і підпалили маєток фон Шпіла. Зайнялося одразу в кількох місцях, невдовзі палав весь будинок. Барон спробував утекти через центральний вхід, але двері припнули кілками. На чорному ході — також. А вікна усі були заґратовані. Вони бігали будинком і не могли вибратися. — Голос Йоганнсена затремтів. Він ледь не плакав.

— Продовжуйте.

— Врешті-решт барону якось вдалося вибратися. Його знайшли обпеченим і непритомним біля згарища. Двоє дітей і дружина загинули. Сам барон отримав страшенні опіки, згоріло обличчя, мусив ходити в масці. В село прибув цілий батальйон, відбулося слідство та суд. Близько десятка мужиків повісили, близько сотні вислали до Сибіру. Барона лікували у Харкові. Врятували життя, але не душу. Він розізлився на весь світ, особливо на шпилівських мужиків. Відмовився відновлювати маєток, наказав розібрати тамтешню школу та фельдшерський пункт, побудував собі справжню фортецю на порослому лісом пагорбі й живе там відлюдником. Виїздить тільки у справах, яких досі веде багато, бо продовжує залишатися дуже багатою людиною. Така ось сумна історія.

— Ви розповіли її і слідчому?

— Ні, він її й так знав. Я лише сказав, що вензель схожий на герб фон Шпілів. Супруненко почув про це, аж у долоні заплескав, підхопився і побіг геть. Більше я його не бачив.

— Ви чули, що його вбили?

— Так, читав у газетах.

— Супруненка вбили біля хутора Світляківщина. Це десь у землях фон Шпіла?

— Ні.

— Але неподалік?

— Так, неподалік. Якщо їхати зі станції до Шпилівки, проїздиш біля Світляківщини, — кивнув Йоганнсен.

— Більше ніхто не розпитував вас про цей малюнок?

— Про малюнок ні.

— А про що розпитували?

Йоганнсен скривився.

— Професор Бар-Кончалаба розпитував про фон Шпіла.

— Давно?

— Вже після Супруненка.

— І що