Читати книгу - "Пан Ніхто"

Точно о шостій годині біля парадного входу чується дзвінок: це, звичайно, вже згадуваний Ральф Бентон, оскільки чоловіки завжди пунктуальні, а Бентон, за відомостями Розмарі, на довершення всього ще й юрисконсульт у якомусь банку, юрисконсульти ж особливо пунктуальні, зокрема банківські.

Гість вручає піднаймачці три орхідеї у целофані, — думаю, що не ті отруйні, про які говорив Бенато, — а мені пропонує люб'язну, трохи сонливу усмішку, якраз у стилі цього сонливого кварталу. Це чорноокий і флегматичний красень, який, мабуть, уже прямує до сороківки, але ще не досяг її. Ми влаштовуємось у холі, і я маю можливість розглянути його детальніше, бо тягар пустої розмови про цю противну погоду і всяке інше взяла на себе Розмарі, так що мені залишається тільки курити і спостерігати.

Якби я не знав, що це янкі, то навряд чи прийняв би його за такого. У всякому разі в ньому немає нічого від грубої мужності того типу, який підноситься вестернами як зразок породистою американського самця. Бентон середній на зріст, добре збитий, однак зі схильністю до повноти, яку він, очевидно, з великими зусиллями стримує. Чорна грива підстрижена не настільки високо, щоб аж суперечила моді, але й не так низько, щоб змахувала на зачіску хіпі. Чорні брови з якимось меланхолійним вигином і чорні меланхолійні очі, погляд яких ніби відсутній, схований десь під повіками. Трохи горбатий ніс, у лінії якого теж є щось меланхолійне. Товсті губи, що чітко вирізняються на його матовому обличчі. І заокруглене підборіддя з ямочкою, яка, мабуть, завдає деякого клопоту під час гоління. Можливо, в жилах його є одна-дві краплини мексиканської чи пуерто-ріканської крові. А може, він просто належить не до ковбойського типу, а до іншого, меланхолійного і мрійливого, якому у фільмах належить бренькати на гітарі, а не палити з кольта.

— Містере Бентон, наш приятель П'єр хотів би пограти у плафон, — чую я в цей момент голос Розмарі, яка з природною невимушеністю перейшла від погоди до карт. — Ви не проти?

— Бажання господаря для мене закон, — з флегматичною усмішкою відповідає американець.

— Йдеться не стільки про бажання, скільки про можливості, — поспішаю з поясненням. — Інакше я б не пропонував вам такої простацької гри.

— У наш час, знаєте, людині вже важко судити, що простацьке, а що ні, — зауважує Бентон. — Коли подивишся, як молодь одягається, послухаєш, якими словами вона послуговується…

Розмарі, здається, готова заперечити, але з парадного входу чується ще один дзвінок. Це, як слід було чекати, наша сусідка Флора Зайлер, квартирантка сусіда-рантьє. її поява до деякої міри вражає Бентона та й мене також, хоч я раніше бачив цю даму здаля. А все-таки одна справа бачити її віддалік, а зовсім інша — глянути на неї зблизька.

Флора Зайлер — ровесниця моєї піднаймачки, а може, й молодша, — щодо жінок точність часто ілюзорна, — але в усякому разі не виглядає молодшою. Зате вона значно вища від Розмарі, а щодо обсягу — легко могла б умістити в собі дві Розмарі, навіть оком не змигнувши. Щоб не впасти у пліткарський тон, одразу ж поясню, що фрау Зайлер зовсім не належить ні до осіб, які розповніли через неправильний обмін речовин, ані до тих жінок, які захищають спортивну честь своєї батьківщини з ядра. Вона досить пропорційної будови, якщо не зважати на деяку щедрість природи у бюсті і стегнах, але ця пропорційність — для досить імпозантного зросту в метр вісімдесят.

Словом, це одна з тих пишних самок, які твердо вселяють відчуття неповноцінності у переважну більшість мужчин та пробуджують грубі атавістичні апетити у решти.

Німкеня невимушено тисне мою руку, а потім і руку Бентона, якому в цю мить ледве вдається приховати свій стражденний вигляд. Думаю, що в даному випадку причиною є не тільки енергійне рукостискання, а й масивний перстень американця. Не знаю, чи ви помічали це, але коли носиш перстень і тобі міцно тиснуть руку, ефект значно неприємніший.

Щоб не почуватися у кріслі скованою, Флора Зайлер розташовує свою імпозантну статуру на дивані, а Розмарі підтягує ближче візочок з напоями, де представлений наш домашній бар. Кілька хвилин іде на вибирання напою і складні маніпуляції з різними типами бокалів і кубиками льоду, головна властивість яких, як відомо, — висковзати із щипчиків. Після цього Розмарі настроюється на коротку вступну бесіду, вчасно перервану німкенею:

— Чи не краще одразу приступити до діла? Я завважила, що ці світські ритуали з пустими розмовами більше сковують людей, ніж зближують.

Виявляється, що такої ж думки кожен, бо всі ми, як за командою, беремо свої бокали й розташовуємось за зеленим столом, який так вдало доповнює зелений інтер'єр холу. Жеребок вирішує, що перший робер я гратиму з Розмарі проти Флори і Ральфа; це мене влаштовує, бо якщо дійде до сварки, то зручніше все-таки сваритися з близькою людиною.

Цю гру, бридж, я колись засвоїв з чисто професійних міркувань під час одного з численних перевтілень, коли мені, як і батькові Розмарі, доводилось працювати у годинникарській галузі. Однак від тих юнацьких років минуло вже чимало часу, тому я спочатку утримуюся від занадто азартних анонсів, залишаючи в основному ініціативу в руках своєї піднаймачки, котра, як і всяка діяльна й амбітна натура, не від того, щоб саме вона здійснювала розігрування, а не хтось інший.

— П'єре, ви не сердитесь на мене, правда? — мило запитує Розмарі, проваливши одну гру.

— Анітрохи, дорога моя. Підозрюю навіть, що ви зробили це навмисне, аби поліпшити моє самопочуття. Коли бачиш, що й інші припускаються помилок, це підбадьорює.

Власне, вона грає непогано, але з деякою схильністю до авантюри, за яку в бриджі можна поплатитися, особливо коли проти тебе такі два нещадні гравці, як Флора і Ральф. Вони повністю зосередились на картах і, очевидно, вже цілком розуміють одне одного без будь-яких розмов, — я хочу сказати, розуміють гру, бо про інше ще рано судити, — і послуговуються словами з єдиною метою — анонсувати.

Робер, як і слід було чекати, закінчується катастрофічно для нас, причому Розмарі знову запитує, чи я не серджусь на неї, а я знову обурено відкидаю це нічим не виправдане підозріння. Ми міняємось місцями, на цей раз я вже сиджу напроти американця; коли ж проти двох жінок ополчуються