Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

— І перекусити? — спитав Роланд.

Ледь помітна усмішка, що блукала на обличчі Едді, зникла.

— Ні, — відказав він. — Після всього, що ми тут почули, мені вже не так хочеться їсти. Чесно кажучи, взагалі не хочеться.

2

Едді насипом відніс Сюзанну на руках униз, щоб вона присіла за лавровими кущами. Джейк пішов до березового гаю, що ріс неподалік, за шістдесят-сімдесят ярдів. Роланд сказав, що справить ранкову нужду на ремонтній смузі, і дуже здивувався, коли його друзі з Нью-Йорка розреготалися.

Проте коли Сюзанна вийшла з-за кущів, вона вже не всміхалася. На щоках були сліди від сліз. Едді не питав, чому вона плакала, — він і так знав. Йому самому насилу вдавалося стримувати сльози. Він ніжно пригорнув її до себе, і вона притулилася щокою до його шиї. Так вони й стояли кілька хвилин.

— Чар’ю трі, — нарешті вимовила Сюзанна, достоту так, як це робив Роланд: трохи розтягуючи кінцеву голосну.

— Ага, — сказав Едді, думаючи про те, що Чарлі залишався Чарлі, хай навіть названий іншим іменем. А троянда залишалася трояндою. — Слава Жнивам.

Підвівши голову, Сюзанна заходилася витирати заплакані очі.

— Пережити таке, — тихо мовила вона, водночас озираючись на насип автостради, щоб переконатися, що на них не дивиться Роланд. — У чотирнадцять років.

— Так. Порівняно з цим моя епопея з пошуком загубленої сірникової коробки з травичкою у Томкінз-сквері виглядає блідою і невиразною. Проте, з іншого боку, мені навіть відлягло від серця.

— Відлягло? Чому?

— Бо я думав, він нам розповість, що вбив її власноруч. Задля своєї клятої Вежі.

Сюзанна поглянула йому просто у вічі.

— Але ж він так і вважає. Хіба ти цього не розумієш?

3

Коли всі знову зібралися разом, то вирішили, що все-таки було б непогано чогось попоїсти перед тим, як рушати далі. Роланд роздав їм решту буритосів («Можливо, вдень ми зазирнемо до яких-небудь „Боїнг-боїнг бургерів“ і побачимо, чим там у них можна розжитися», — подумав Едді), і всі жадібно накинулися на їжу. Всі, крім Роланда. Він підняв свій бурито, оглянув його з усіх боків і відвів погляд. Смуток, що оселився на його обличчі, робив його старим і розгубленим. У Едді серце розривалося від того, що він бачив стрільця у такому стані, але що з цим вдіяти, він придумати не міг.

А от Джейк, молодший за нього на десять років, придумав. Він підвівся, підійшов до Роланда, став біля нього навколішки й обійняв стрільця за шию.

— Мені так шкода, що ти втратив свою подругу.

Роландове обличчя ожило, й Едді був певен, що він розплачеться. Давно вже його, мабуть, ніхто не обіймав. Дуже-дуже давно. Едді вирішив відвести погляд убік. «Ранковий Канзас, — подумав він. — Ти ж і гадки не мав, що колись таке побачиш. Тож пороздивляйся його, нехай людина поплаче».

Коли він знову подивився на Роланда, той уже опанував себе. Джейк сидів коло нього, а Юк поклав свою довгу мордочку на стрільцеві чоботи. Роланд відкусив від свого бурито. Повільно й неохоче… але він їв.

Руки Едді торкнулися холодні пальці. Сюзанна. Він стис її руку в своїх долонях.

— Одна ніч, — зачудовано протягнула вона.

— За годинником наших організмів, — уточнив Едді. — Але в свідомості…

— Хтозна, — погодився Роланд. — Коли розповідаєш історію, час змінюється. Принаймні в моєму світі. — Він всміхнувся, як завжди, несподівано, і як завжди, від усмішки його обличчя стало майже вродливим. У такі хвилини, міркував Едді, перестаєш дивуватися, що у сиву давнину в Роланда могла закохатися дівчина. Ще в ті часи, коли він, може, й тягнувся у висоту, стаючи довготелесим, але був ще не таким бридким. У ті часи, коли Вежа ще не мала над ним такої влади.

— Гадаю, це в усіх світах так, сонце, — сказала Сюзанна. — Можна в тебе дещо спитати, поки ми не вирушили?

— Питай.

— Що з тобою тоді трапилося? Чи довго тебе… не було в тілі?

— Твоя правда, мене не було. Я мандрував. Тинявся світами. Але не у Мерліновій веселці… навряд чи я повернувся б звідти, якби пішов у неї, поки був… хворий… проте у кожної людини є своя магічна куля. Ось тут. — Він серйозно постукав себе по лобі, в перенісся. — Туди я й пішов. Там і мандрував, поки мої друзі везли мене на схід. Мало-помалу там мені ставало ліпше. Я тримався за кулю і мандрував у своїй голові, і вичунював. Але куля не хотіла оживати в моїх руках, і так тривало аж до самого кінця подорожі… аж поки попереду не замаячіли зубчасті стіни замку й вежі міста. Якби вона загорілася раніше…

Роланд знизав плечима.

— Якби це сталося ще до того, як до мене почала повертатися сила розуму, то навряд чи я був би тут зараз з вами. Бо будь-який світ, хай навіть рожевий, зі скляним небом, здавався мені кращим за світ без Сюзен. Гадаю, сила, що підтримує життя в кристалі, знала про це… і тому вичікувала.

— Але ж коли вона знову зажевріла в твоїх руках, то розповіла тобі всю історію до кінця, — здогадався Джейк. — Інакше звідки б ти знав про те, чого не бачив на власні очі?

— Так. Мені відомо так багато, бо я бачив усе в кулі.

— Якось ти сказав, що Джон Фарсон волів би бачити твою голову настромленою на палю, — мовив Едді. — Бо ти щось у нього вкрав. Якусь дорогу для нього річ. Отже, то була скляна куля, так?

— Так. Коли він про це почув, то не просто розлютився. Від гніву він втратив розум. Кажучи твоєю мовою, Едді, йому «знесло дах».

— Скільки разів куля загорялася перед тобою? — спитала Сюзанна.

— І що потім сталося з самою кулею? — поцікавився Джейк.

— Після того, як ми залишили баронію Меджис, я зазирав до неї тричі, — вів далі Роланд. — Уперше тієї ночі, коли ми повернулися додому, в Ґілеад. Ця мандрівка всередину кулі була найдовшою. Вона показала мені все, що я розповів вам. Дещо довелося додумати самому, але переважну частину історії мені було показано. Куля показувала мені всі ті події не для того, щоб дати урок чи просвітити. Вона хотіла завдати болю й роз’ятрити рани. Решта кристалів Мерлінової веселки — уособлення зла. Їх підживлюють страждання. Куля чекала миті, коли моя свідомість зміцніє настільки, щоб збагнути і витримати… а дочекавшись, показала все, що я проґавив через свою дурну