Читати книгу - "Знедолені"

Козетта спалахнула:

— Мені не потрібен батько! Коли чуєш таку нісенітницю, то не знаєш, що й сказати!

— Якби тут була Туссен, — провадив Жан Вальжан, — вона підтвердила б, що така вже у мене вдача. Я завжди любив свій темний закутень.

— Але ж тут холодно й темно. І що за безглузда вигадка — називатися добродієм Жаном. Я не хочу, щоб ви зверталися до мене на «ви».

Вона скривила чарівну гримаску і пирхнула на Жана Вальжана. То була сама Грація, яка зображувала сердиту кицьку.

— Я просто розлючена, — заявила Козетта. — Я так гарно прибрала вашу кімнату. Якби я могла дістати місяць із неба, я б його там повісила. І що ж мені тепер робити з тією кімнатою? Мій пожилець відмовляється в ній оселитись! Я замовляю Ніколетті чудову вечерю. Нікому ваша вечеря не потрібна, пані. І мій батько Фошлеван ні сіло ні впало вимагає, щоб я називала його «добродієм Жаном» і приймала в бридкому, замшілому льоху, де замість кришталю валяються порожні пляшки, а замість фіранок — павутина! Я знаю, що у вас свої химери, але треба ж дати людям перепочинок після весілля. Я просто в розпачі. Чим я вас так розгнівила? Пхе!

Раптом вона пильно подивилася на Жана Вальжана і запитала:

— Ви сердитеся на мене за те, що я щаслива?

Наївність іноді здатна заглянути глибоко в душу. Жан Вальжан зблід. Якусь мить він мовчав, а тоді з невимовною тугою в голосі прошепотів, мов звертаючись сам до себе:

– Її щастя було метою мого життя. Тепер Господь може відпустити мене з миром. Козетто — ти щаслива. Мій час скінчився.

— О! Ви сказали мені «ти»! — вигукнула Козетта.

І кинулася йому на шию. Жан Вальжан поривчасто пригорнув її до грудей. Йому майже здалося, що він знову повернув її собі.

— Дякую, тату! — прошепотіла Козетта.

Радісний порив перейшов у відчуття пекучого болю. Жан Вальжан лагідно вивільнився з Козеттиних рук й узяв капелюха.

— Що таке? — спитала Козетта.

— Я йду, пані баронесо, вас чекають, — сказав Жан Вальжан і вже з порогу додав: — Я назвав вас на «ти». Скажіть вашому чоловікові, що цього більше не буде. Простіть мене.

І він вийшов, залишивши Козетту приголомшеною цим загадковим прощанням.

2. Ще кілька кроків назад

Наступного вечора Жан Вальжан прийшов знову. Козетта більше не ставила запитань, не дивувалася, не казала, що їй холодно, не запрошувала його до вітальні. Вона уникала називати його й татом, і добродієм Жаном. Вона дозволяла звертатися до себе на «ви». Але на зміну вчорашній веселості прийшов смуток — якщо Козетта здатна була засмучуватись.

Напевне, між нею та Маріусом відбулася одна з тих розмов, коли коханий чоловік каже, що йому заманеться, нічого не пояснює і все ж таки вміє заспокоїти кохану жінку.

Кімнату на нижньому поверсі трохи прибрали. Баск повиносив пляшки, а Ніколетта змела павутиння.

Наступними днями Жан Вальжан приходив щовечора о тій самій годині. Маріус намагався в цей час не бути вдома. Усі незабаром звикли до нових порядків, запроваджених паном Фошлеваном. Туссен заявила: «Хазяїн завжди був таким». Дід виніс власний вирок: «Він просто оригінал». Цим поясненням усі й задовольнилися.

Так минуло кілька тижнів. Козетту помалу заполонило нове життя: знайомства, візити, домашні турботи, розваги. Козеттині розваги коштували недорого; вони полягали в одному — бути з Маріусом. Обоє неймовірно тішилися, просто гуляючи удвох вулицями, наодинці посеред натовпу. Бували в Козетти й прикрощі. Туссен не поладнала з Ніколеттою, і їй довелося піти — дві старі діви не могли вжитися разом. Дід почував себе добре; Маріус вряди-годи виступав захисником у суді; тітка Жільнорман непримітно животіла біля молодого подружжя, що цілком задовольняло її. Жан Вальжан приходив щодня.

Звертання на «ви», «баронеса», «добродій Жан» — усе це змінило його взаємини з Козеттою. Він сам намагався віддалити її від себе — і зрештою домігся успіху. Вона ставала дедалі веселіша й усе менше ласкава з ним. Проте Козетта все ще любила його, і Жан Вальжан це відчував.

Якось у Козетти вихопилося: «Тату!» Промінчик радості осяяв старе, похмуре обличчя Жана Вальжана.

— Кажіть «Жан», — виправив він її.

— А й справді, — засміялася Козетта. — Добродію Жане!

— Отак, — мовив Жан Вальжан і відвернувся, щоб непомітно витерти сльозу.

То був останній промінчик світла — і все згасло. Не було вже колишньої невимушеності, не було поцілунку при зустрічі, не звучало сповнене ніжності слово «тату! За власною вимогою і участю Жан Вальжан позбувся всіх своїх радощів.

Якось пополудні, — а вже настав квітень, — коли ясно світило сонце, і дерева пробуджувалися від зимового сну, коли ось-ось мав розквітнути глід, коли в траві пробивалися жовтець і стокротки, а в небі з’явилися провісники весни — білі метелики, Маріус сказав Козетті:

— Пам’ятаєш, ми домовилися, що відвідаємо наш сад на вулиці Плюме? Ходімо. Не слід бути невдячними.

І вони полетіли туди, мов дві ластівки назустріч весні. Дім на вулиці Плюме, взятий в оренду, ще належав Козетті. Вони прийшли в той сад, де розквітло їхнє кохання. Вони зустрілися там зі своїм минулим і забули про все на світі. Увечері, о звичній годині, Жан Вальжан з’явився на вулицю Сестер Голгофи.

— Пані баронеса з паном бароном вийшли, — сказав йому Баск.

Жан Вальжан мовчки сів і чекав цілу годину. Козетта так і не повернулась. Він похнюпив голову й пішов додому.

Козетта була в захваті від прогулянки «у своє минуле» і другого дня тільки про це й говорила. Вона навіть не згадала, що вчора не бачила Жана Вальжана.

— Як ви туди дісталися? — запитав Жан Вальжан.

— Пішки.

— А назад?

— У найманому екіпажі.

Віднедавна Жан Вальжан почав помічати, що юне подружжя живе дуже скромним життям. Це засмучувало його. Він зважився на запитання:

— Чому ви не придбаєте власну карету? Адже ви багаті.

— Я не знаю, — відповіла Козетта.

— Вам слід би мати власний будинок, окрему прислугу, карету, ложу в театрі. Чому ви не користуєтеся своїм багатством?

Козетта нічого не відповіла.

Жан Вальжан не припиняв візитів. Навпаки. Іноді, бажаючи розтягти побачення і змусити Козетту забути про час, він починав вихваляти Маріуса. Козетта охоче підтакувала, й у цей спосіб Жанові Вальжану щастило посидіти довше. Бачити Козетту було для нього такою радістю! Це наче гоїло йому рану. Траплялося, що Баск по двічі з’являвся й повідомляв:

— Пан Жільнорман велів нагадати пані баронесі, що вечерю подано.

Одного вечора Жан Вальжан затримався набагато довше, ніж звичайно. Назавтра він помітив, що в каміні не затопили.