read-books.club » Сучасна проза » На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші 📚 - Українською

Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

312
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 203 204 205 ... 242
Перейти на сторінку:
й у таку погоду…

«Еге ж, особливе, щоб ти швидше пішов звідси», — подумав я і з полегшенням кивнув. Досі він, здається, не помітив, що в мене під плащем були квіти. Треба було якнайшвидше від-караскатись від нього, поки він нічого не запідозрив.

Священик знов усміхнувся до мене:

— Я зараз правитиму службу. То я і ваше прохання згадаю у своїй молитві.

— Дякую, — вражено сказав я і зніяковів.

— Ваша молитва — за упокій душі? — спитав він.

Якусь мить я розгублено дивився на нього. Мої квіти під плащем почали сунутися вниз.

— Ні, — квапливо відказав я і притис руку до плаща.

Він і далі ласкаво дивився на мене своїми ясними очима, дошукуючись відповіді на моєму обличчі. Мабуть, чекав, що я скажу йому, чого сподіваюсь від Бога. Але тієї миті нічого путнього мені не спало на думку, а крім того, я відчував, що не слід брехати більше, ніж необхідно.

— То я помолюся, щоб Бог допоміг невідомому в його біді,-

зрештою сказав священик.

— Добре, якщо ваша ласка, — відповів я. — Буду вам щиро вдячний.

Священик усміхнувся й махнув рукою:

— Нема за що дякувати. Усі ми в руці Божій. — Він ще хвилину дивився на мене, ледь схиливши набік голову, і мені здалося, ніби на обличчі в нього майнула якась тінь. — Аби тільки ви вірили, — додав він. — Отець небесний допоможе. Він завжди допомагає, навіть якщо іноді ми й не розуміємо цього. — Потім він кивнув мені й пішов геть.

Я дивився йому вслід, аж поки не почув, як за ним грюкнули двері. «Еге ж, — подумав я, — якби все було так просто! Він допоможе, Він завжди допомагає! Але чи допоміг Він Берн-гарду Візе, коли той з простреленим животом лежав у Гаутоль-стерському лісі й волав до Бога? Або Качинському, що поліг у Гандземе, лишивши хвору дружину з дитиною, якої ще й не бачив? Чи допоміг він Мюллерові, Леєру, Кеммеріху або маленькому Фрідманові, Юргенсу, Бергеру та мільйонам іншим? Достобіса! Занадто багато пролилося крові на світі, щоб так вірити в Отця Небесного!»

Завізши додому квіти, я відігнав машину до майстерні й повернувся додому. На кухні поралася Фріда, і звідти пахло свіжою кавою. Дивно, але, вчувши запах кави, я повеселішав. Ще з війни я знав, що людину ніколи по-справжньому не втішає щось значне, а завжди лише дрібні, буденні речі.

Тільки-но я грюкнув дверима, як у коридор вискочив із кімнати Гассе. Обличчя в нього було жовте, брезкле, очі червоні від утоми. Вік мав такий вигляд, ніби спав у костюмі. Коли він побачив мене, на обличчі в нього проступило безмежне розчарування.

— Ох, це ви… — промимрив він.

Я здивовано глянув на нього:

— А ви так рано вже чекаєте когось?

— Так, — тихо відповів Гассе. — На дружину. Вона ще й досі не прийшла додому. Ви ніде не бачили її?

Я похитав головою.

— Я виходив усього на годину.

Він кивнув.

— Я просто подумав… могли ж ви десь її побачити.

Я знизав плечима:

— Мабуть, вона прийде трохи пізніше. Вона не дзвонила вам?

Гассе якось боязко глянув на мене:

— Вона вчора ввечері пішла до своїх знайомих. Я добре не знаю, де вони живуть.

— А прізвище їхнє знаєте? То можна подзвонити в довідкове бюро.

— Я вже пробував. Там такого прізвища не знайшли. — Він дивився на мене, як побитий собака. — Вона завжди таїлася зі своїми знайомими, а коли я одного разу спитав про них, раптом розгнівалась. То я й махнув рукою. Радий був, що в неї завелося хоч якесь товариство. Вона завжди дорікала мені, ніби я й цього хочу її позбавити.

— Може, вона ще прийде, — сказав я. — Я навіть певен, що вона скоро прийде. А ви про всяк випадок не дзвонили у «швидку допомогу» і в поліцію?

Він похнюпився:

— Усюди дзвонив. Ніде нічого не знають.

— Ну, коли так, — сказав я, — то вам зовсім нема чого хвилюватися. Може, вона ввечері почувалася не зовсім добре й лишилася на ніч. Таке часто буває. Вона, певне, за годину чи дві буде тут.

— Ви так гадаєте?

Двері від кухні розчинилися, і звідти вийшла Фрі да з тацею.

— Для кого це? — запитав я.

— Для фрейлейн Гольман, — відповіла вона, роздратована самим моїм виглядом.

— А хіба вона вже встала?

— Мабуть, устала, — відповіла Фріда, наїжачившись, — а то б не просила снідати!

— Хай вас Бог благословить, Фрідо, — мовив я. — Іноді вранці говорити з вами — просто втіха. Чи не могли б ви перебороти себе і зразу ж приготувати каву й для мене?

Вона щось буркнула та, зневажливо похитуючи задом, пішла коридором. Це вона вміла. Ніхто більше не похитував задом так промовисто, як вона.

Гассе стояв і чекав. Коли я знов обернувся й побачив його, мовчазного й покірливого, мені раптом стало соромно.

— Я певен, що за годину-дві ваші турботи скінчаться, — сказав я, подаючи йому руку.

Він не взяв руки, а якось дивно глянув на мене.

— А ми не могли б пошукати її? — стиха запитав він.

— Але ж ви не знаєте, де вона.

— Може, все ж таки пошукати її, — знову сказав він. — Якби ми взяли вашу машину… — І квапливо додав: — Я, звичайно, заплачу вам.

— Не в тому справа, — відповів я. — Просто нема сенсу. Куди ж би ми поїхали? І навряд чи вона в цей час буде на вулиці.

— Не знаю, — сказав він так само тихо. — Я лише думаю, що її можна знайти…

Фріда пройшла назад із порожньою тацею.

— Мені час іти, — сказав я. — По-моєму, ви даремно турбуєтесь. І все-таки я залюбки зробив би вам послугу, але фрейлейн Гольман скоро має їхати звідси, і мені дуже хотілося б сьогодні ще побути з нею. Може, це її остання неділя тут. Ви мене розумієте?

Гассе кивнув.

Мені було шкода його, але я хотів якнайшвидше піти до Пат.

— Якщо ви все ж таки хочете зразу поїхати на пошуки, внизу можна взяти таксі, — повів далі я. — Але я не раджу вам. Краще почекайте ще трохи, тоді я подзвоню своєму другові Ленцу й він поїде з вами.

У мене було таке враження, що він зовсім не слухав мене, бо раптом спитав:

— Ви її сьогодні вранці не бачили?

— Ні, — відповів я здивовано. — А то б давно сказав вам про це.

Він знов кивнув і мовчки, як сновида, пішов до своєї кімнати.

Пат уже побувала в мене і знайшла троянди. Коли я ввійшов до неї, вона засміялась і сказала:

— Роббі, я

1 ... 203 204 205 ... 242
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"