Читати книгу - "Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна"

Олег досі не розумів, чому всіх, аж до працівників в'язниці, влаштовувала вигадана версія. Чи не захотіли копатися в бруді, розбираючись зі справжнім винуватцем, чи зверху дали вказівку зам'яти, але чоловіка ніхто не чіпав. Навіть як свідка не викликали. Закрили справу і все.

На зону з кримінальної верхівки надіслали нового положенця, який, у порівнянні з попередником, сидів тихо і за три роки його мало хто бачив. Подейкують, Тузик намагався пробитися до нього, щоб пригрітися біля годівниці, та новий авторитет не підпустив. Чи то Астроном, чи Астронавт. Чорт його знає. Чернишевського деталі не хвилювали – його не чіпав, не кликав на килим та уклін, уже добре. Якби ще добру славу на себе забрав, було б взагалі ідеально. Бо де ж таке видано, щоб простий ув'язнений викликав досі більше ажіотажу, ніж головний у в'язниці.

Після перевороту Олег не зміг залишитися осторонь, як не бажав. Не дали лишитися. Якось сталося, що попри небажання у своїй камері зайняв місце Вовка. Не хотів, щосили намагався обійти цю долю, але не вийшло. Замість ще однієї кримінальної справи та десятка років на накидку, отримав повагу всіх – і зеків, і працівників зони.

Ставлення до нього змінилося. Куди й поділися уїдливі насмішки прихвоснів Вовка та прізвиська типу «сміття». Відтепер чоловіка називали ніяк інакше як Вовкодав. А ті ж самі посіпаки так і намагалися наблизитися до нового, як вважали, авторитету. До Олега приходили по поради, просили допомогти вирішити всілякі конфлікти. Його поважали нормальні мужики та побоювалися особи, які показали гнилу душу. З ним прагнули подружитися чи налагодити контакт, а Чернишевський як прийшов одинаком, так самотнім і залишався, воліючи більше ніколи й не перед ким не оголювати душу і не ділитися бентежливими думками.

Йому було начхати на всіх і вся, навіть на своє нове становище. Олег вважав за краще залишитися нікому не помітним колишнім міліціонером. Тому його щоразу теліпало, коли Тузик, шалено гордий, що свого часу брав участь у його становленні як Вовкодава, і через роки продовжував лякати молодняк новим авторитетом.

– Вовкодав! – заклик чергового прихильника пересмикнув Чернишевського.

Та що ж таке, побути наодинці з собою не дають.

– Чого тобі, Шнир? – обернувшись, Олег зневажливо глянув на співкамерника, що наздогнав його.

Бувають же люди, які вміють так підлаштовуватися до ситуації. Зовсім недавно цей чоловік в перших рядах виступав проти Чернишевського, за що отримав на горіхи й не раз, а зараз бігає слідом, вислуговується. Краще б перед новим положенцем плазував.

– Там тебе це… – переводячи подих, – у чергову викликають.

– Дідько! Час від часу не легше, – видихнув приречено Олег. Рано зрадів, що його не смикають, – Навіщо, в курсі?

– На побачення до тебе приїхали.

– На побачення говориш?

Олег на якусь мить у ступор впав, намагаючись вгадати, хто й навіщо міг до нього з'явитися. Адже за останні роки як? Давно звик, що така розкіш не для нього. Не було кому їздити. Ні рідних, ні близьких, ні друзів. Як отримав останню передачу від Шторма з повідомленням, що дід помер, та після фото Ритки з борделю від Туза, і кінець на тому. Відірваний від зовнішнього світу, не мав жодного шансу дізнатися, що відбувалося у рідних краях.

Після кротких роздумів чоловік, як заведений, помчав на зустріч. На місці його без зайвих питань та оглядів провели до кімнати для побачень, відкривши яку, Олег був і здивований, і не здивований одночасно.

За столом, обклавшись папірцями, чекав не хто інший, як Ігор Штормін своєю персоною. Змужнілий, але як завжди серйозний і захоплений своїми справами. У формі з капітанськими погонами. І що парадоксально – у костюмі капітана служби безпеки. Кар'єрний зріст перевершив мислимі та немислимі очікування. Ну, Шторм, сам себе переплюнув, засранець!

Двері, що зачинилися ззаду, привернули увагу друга і той, піднявши голову на Чернишевського, спокійно промовив:

– Ну, привіт, брате.

– Здоров був, Ігорьок, – посміхнувшись, Олег забарився, не знаючи, як поводитися.

Наче друг приїхав, але так давно не бачилися, багато води витекло. Вони тепер з різних боків барикад. Куди Чернишевському, вбивці, до елітної служби безпеки.

– Чого застиг? – першим порушив мовчання Ігор. Підхопившись, кинувся до Олега з міцними чоловічими обіймами, – Невже не радий?

– Радий, звичайно, радий! – засміявся Чернишевський. Вперше за останні роки щиро та по-справжньому. Вперше за цей час відчуваючи, що не зовсім один.

Як йому все-таки не вистачало близького плеча поряд. Зараз ніби вантаж звалився, надія з'явилася…

– Не чекав тебе тут знов колись побачити.

– Та я це… – поплескавши Олега по плечу, почав виправдовуватися Ігор, – Таке божевілля останніми роками було. Роботою завалили, розгрібався з одним гучним ділом про автокрадіжки, потім перекваліфікація, на підвищення пішов.

– Я бачу, – сідаючи за стіл, хмикнув Чернишевський, – Хоча думав, ти одружився, сімейне життя замотало.

– Я? – сідаючи слідом, відхрестився Ігор, – Ні за що у житті!

– Дивлюся, роки йдуть, а ти не змінюєшся.

– Життя таке, – сумно посміхнувся Шторм, – Олеже, не ображайся.