Читати книгу - "Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна"

– Стривай-чекай! – скумекавши, Буртенко підняв вказівний палець вгору, – Хочеш сказати, що наш Вовкодав та Ритка давно знайомі?

– Ти з Марсу впав, чи що? – здивувався Штормін, спустошивши келих.

– Ну приїхали, називається! – знову спалахнув Чернишевський, – Ми, як  дівки, пліткуватимемо про моє життя?

У чоловіка в голові не вкладалося, чому він ще досі тут, вислуховує чергову маячню, коли має бути з Риткою, витягувати її з лап Рощина. Якого біса послухався Шторма і приїхав з аеропорту сюди?!

Все сталося дуже швидко. Занадто неправильно. Безглуздо. Чортова затримка з багажем спочатку ніяк не насторожила, а коли прийшов на місце, де чекала Ритка, зрозумів, що, якщо зволікання і було випадковим, то дуже недоцільним, бо зіграло фатальну роль у грі під назвою «життя».

Олега досі трясло, коли у думках повертаючись на кілька годин тому, прокручував у голові події із Жулян. Повернувся, а Рити немає. Чомусь відразу нічого поганого не подумалося. Вирішив, що напевно відійшла в дамську кімнату. Декілька хвилин чекав, як ідіот, оглядаючись. Потім осяяло, що, найімовірніше, місце переплутав – обіг зал очікування вздовж і впоперек, та її ніде не було.

Все намагався дізнатися у перехожих, чи не бачив хтось схожу жінку. Літній чоловік визнав, що зіткнувся на вході з дивною парою: лисим громилом, що тягнув за собою не за погодою одягнену дівчину, яка до всього іншого не дуже прагнула йти за ним. Сумнівів не залишилося – проґавив свою Ритку. Обіцяв, що не відпустить, не дозволить їй зашкодити, а сам з власної дурості мало не власними руками вручив кохану Рощинським шісткам.

Чернишевський хотів вже їхати до Плантатора, та з'явився Шторм. Виявилося, що той в останній момент вирішив їх зустріти. Запізнився на якихось хвилин п'ятнадцять. З'явись Ігор трохи раніше, нічого цього не могло статися.

Деколи, дивлячись на старого доброго друга Шторміна, Олег не розумів, на чиєму боці той грає. Точніше, на чиєму зрозуміло – на боці справедливості та закону. Але заради чого?

Ігор завжди намагався допомогти Олегу. За часів навчання, із судом, коли опинився у в'язниці. Загалом, не без допомоги Шторма Чернишевському вдалося вийти із тюрми умовно-достроково. Начебто повинен дякувати, та дивлячись на цих трьох чоловіків, яких вважав друзями та з котрими скільки років йшов пліч-о-пліч, язик не повертався дякувати...

2004 рік

– Короче, прикинь, він його просто голими руками задушив! -- затягуючись сигаретою, торохтів Тузик.

– Та не бреши! Отак взяв і задушив самого Вовка? – переступаючи з ноги на ногу, недовірливо перепитав новий ув'язнений. Зовсім зелений, недосвідчений. Нещодавно й Олег таким самим був.

– Все, тсс! – кинувши недопалок до урни, Тузик випростався, – Вовкодав іде.

– Де? – закрутив головою новенький.

– Привіт, Вовкодаве! – пхнувши під ребра молодого хлопця, Тузик послужливо привітався з Олегом, коли той порівнявся з ними.

Машинально кивнувши на вітання, Чернишевський пересмикнувся. Чи то від пронизливого осіннього вітру, від якого не рятувала старенька пошарпана фуфайка. Чи то від розмов, які майже через три роки все ще велися на території зони. Час було звикнути й начебто звик, та всіляке нагадування про те, що трапилося, знову і знову повертало в минуле і це, треба сказати, не приносило жодного задоволення.

Відійшовши на кілька метрів, озирнувся, переконавшись, що Тузик продовжив улюблене заняття останніх років – введення новеньких у курс справи та політику зони. Старих в'язнів давно сповістили, ще на ранок після злощасної ночі. Ночі, що назавжди перевернула не лише тюремне життя Олега з ніг на голову, а й змінила його внутрішньо та морально.

Якщо раніше залишалося ще трішки наївності, віри у справедливість, прагнення змінити світ на краще, то відчувши на руках липку кров ворога, вдихнувши запах смерті заради спраги жити, не будував на майбутнє ілюзій. Щось усередині надломилося. Став нічим не кращим за багатьох, таких же засуджених, як він сам. Був упевнений – якщо доведеться вбити в ім'я Маргарити знову, зробить це не замислюючись. Лише думка про неї не давала остаточно збожеволіти та здохнути самому.

Спочатку здохнути страшенно хотілося. Яким би негідником не був той, кого власними руками позбавив життя, Чернишевський став убивцею. Цього не переграти, людську кров ніколи не змити з рук. Але парадоксально інше – нікого з довкільних це не бентежило. Вбив та й вбив. Цим тут не здивувати. Єдине, вбив би Олег звичайного зека, ніхто уваги не звернув, а вразивши Вовка, заслужив такий авторитет, який роками довгої та наполегливої ​​праці добиваються.

Чого далеко ходити? Взяти Тузика. Що при Тузі бігав у шістках, плазуючи та виконуючи будь-які його вказівки, що, опинившись без господаря, всіляко намагався прогнутися перед Олегом.

Забрав тієї злощасної ночі з місця злочину, легенду вигадав, звідки у в'язниці з'явилися аж два трупи. Та не просто трупи, а людей, які посідали високе становище серед засуджених. Чернишевському смішно стало, коли дізнався офіційну версію – Вовк, бажаючи здобути місце Туза, прийшов вбити того, але положенець виявився сильнішим і задушив Вовка і замість того, щоб далі жити, приспівуючи, сам себе заколов викруткою. Якщо перша половина версії була загалом дуже правдоподібною, але що Туз сам себе не міг убити, знали все. При цій несусвітне дурній формальній версії Тузик негласно не  втратив можливості розтрубити про реальний стан речей.