Читати книгу - "Святослав"

У відповідь гридень Тур вдарив коня, вирвався наперед, вони помчали ще швидше, а все ж досягли села тільки тоді, коли вже стемніло. Мовчки проїхали з кінця в кінець, зупинилися на скелі біля Росі, де між кущів стояла стара, чорна хижа.

Першим скочив з коня Добриня, підбіг до дверей, ударив у них кулаком раз і другий.

– Малушо! – покликав він.

З хижі ніхто не озвався.

– Малушо! Малушо! – голосно крикнув Добриня і ще дужче, обома руками, замолотив у двері.

З хижі так само ніхто не відповів, ніхто звідти не вийшов. Темна ніч лежала наокруг, чорна хижа стояла серед цієї ночі, ніде не видно було вогника, не чути голосу. Тільки одразу ж за скелею шуміла, дзвеніла на камені, переливалась Рось.

Тоді Добриня наліг усім тілом, виламав двері, ступив у хижу. Слідом за ним увійшов і Тур. З хижі війнуло пусткою, лежалою соломою, листом…

І все ж вони обійшли всю хижу – Добриня і Тур торкались холодних, вологих стін, натрапили на колоду, на якій, певне, сиділи колись люди, торкнулись руками ложа, на якому шелестіла пересохла трава.

– Її немає, Туре…

– Бачу, Добринє. Але ми мусимо знайти її, вона ж десь тут, у селі.

Два вершники на чорних конях поїхали тоді селом, знайшли й розбудили тіуна, запитали в нього, де поділась жінка, що жила багато літ у хижі над Россю.

Тіун пізнав, що за муж збудив його вночі.

– О, це ти, Добринє?! Що ж тобі треба?

– Де поділась Малуша? – крикнув Добриня. – Ми з нею жили в землянці у Желані.

– Пригадую, пригадую, Добринє. Добра була жона Малка, але пішла з села, куди ж – не знаю…

Добриня і Тур шукали Малушу в селах навкруг Будутина, розпитували про неї.

Малуша! Що могло сказати людям це ім’я?! Багато городищ і сіл у полі, багато в них і Малуш. Яку з них шукають мужі? Просту – так усі вони прості, красиву – так скільки красунь є серед руських жон. Найкращу, а яка з них найкраща?

Вершники їхали все далі й далі в поля, де на високих могилах скиглили лисиці, а в лісах і яругах літали хижі птахи.

Кілька разів Добрині здавалося, що гридень Тур, женучи коня, стогнав, як вкрай стомлена, тяжко поранена, найнещасніша людина… Проте хто знає, може, це стогнав вітер, який шалено бив їм у груди.

На світанні Добриня й Тур виїхали до Дніпра й зупинились на високій горі за Роднею, звідки видно було голубе плесо, смугу лісів, жовто-синє поле з рядами могил на лівому березі.

Добриня довго дивився на Дніпро, ліси, поле і раптом опустив поводки на луку сідла, приклав руки до уст і крикнув:

– Ма-а-лу-у-шо! Гей, Малушо!

Луна покотилась над плесом, полинула в поле, відгомоном прошуміла там. Ніхто не відповів Добрині, ніде не залунав голос ключниці Малуші.

Тоді й Тур, у якого дуже боліло серце, напружився, крикнув:

– Малушо! Ге-е-ей! Малушо!

Аж за Дніпром залунало: го-о-о…

Два вершники натягли поводки, й коні пішли по траві, на якій іскрилась роса, вгору, вище й вище понад Дніпром.

Урочисто виряджав Київ-город послів новгородських, а разом з ними Володимира, сина Святослава, – князя Новгородського столу. Аж до самого Дніпра ішов з послами князь Святослав, воєводи його і бояри, мужі ліпші й нарочиті, і всюди їх зустрічали, валом ішли за ними люди з Подолу.

Між цими людьми була й жінка в темній одежі і хустці. У багатолюдному натовпі, що зібрався там, де шлях з передграддя завертає до Подолу, вона довго стояла, ждучи, поки з Гори вийде князь з боярами своїми й воєводами, із гостями новгородськими.

Ніхто не пізнав би в ній молодої, красивої дівчини, що жила колись на Горі, була ключницею княгині Ольги. І зовсім не тому, що вона змінилась, постаріла.

Ні, Малуша, як і колись, була ще красива, мила, їй було не так і багато літ. Змінював її суворий темний одяг, надто стомлене, змучене було в неї обличчя. Печать великого горя лежала на чолі. Тільки очі, великі, карі, глибокі очі не змінились у Малуші.

Вона все ще жила