Читати книгу - "Святослав"

Ще якийсь час після цього на Горі чути було крики й шум, то тут, то там брязкотіла зброя, хтось пробував співати, але не міг звести голосу. А далі зайшло сонце, сутінки обгорнули Подол і передграддя, виповзли крутими схилами на Гору, Київ засинав.

Не спав тільки князь Святослав. Він пив і мед, і ол, але не впився, був на пиру в палаті, але не міг перемогти своєї туги. Коли все на Горі затихло, він ще довго сидів у покоях. І велів, нарешті, покликати Добриню.

Добриня, мабуть, випив не одну братину, але на ногах тримався. Та й скільки треба було б випити цьому богатиреві, щоб поточитись?! Він, правда, і сам не давав собі волі, бо знав, що невдовзі мусить їхати з князем Володимиром до Новгорода.

– Як гуляють наші гості? – запитав Святослав.

– Зачали добре, – відповів Добриня, – днів три тепер похмелятимуться.

– Нехай погуляють, – посміхнувся Святослав. – Є в нас чим прийняти й повеселити гостей. А там велика честь випадає тобі, Добринє.

– Знаю, княже, і все зроблю.

– Їдеш ти з князем Володимиром до Новгорода, – дивлячись на Дніпро, що між круч і кіс стелився срібною стежкою вгору, сказав князь, – і будеш ти йому там замість мене – правою рукою, отцем. Дивись, Добринє, великі діла будуть перед вами, великими трудами доб’єтесь ви перемоги. Сидячи в Новгороді, слухайте всю Руську землю, слухайте Київ, треба буде – їдьте сюди на підмогу.

– Слухаю і все зроблю, княже!

– Іще про одно прошу тебе, Добринє: коли сумніватиметься Володимир – порадь йому, важко буде – допоможи, небезпека – захисти. Він – князь, але хіба князям не потрібна допомога?! Особливо ж коли хто скаже, що він не князь, а робочич! Блюди його. Я вже сказав йому, що він син роби Малуші. Хотів порадувати його – привезти до Києва матір. Що ж, бач, не судилось.

– Княже! – сказав Добриня. – А коли я знайду й привезу Малушу?

Князь Святослав заплющив очі, немов хотів пригадати щось з далекого минулого, а потім подивився на Добриню.

– Згода, Добринє. Три дні тобі досить?

– Досить, княже! – схопився Добриня.

– Їдь, воєводо!

Темної ночі два вершники виїжджали через ворота на горі, де починався шлях на Перевесище й до Росі. Сторожі на воротах не затримували вершників – вони пізнали Добриню й пропустили його. Не затримала вершників і сторожа за городом: вона пильнувала, щоб хтось підступно не підкрався з поля, а кого сторожі випустили з Гори – щаслива тому путь!

Вершники вдарили коней. На шляху залунав дужий, рівний перестук копит, відгомін його покотився і покотився, як хвиля, серед чорної ночі, полетів над полем, хижами смердів, увірвався в ліси Перевесища.

Два вершники мчали шляхом – попереду Добриня, за ним гридень Тур. Коні летіли все швидше й швидше. Захоплені цим льотом, вершники скоро схилились до самих лук, ніби приросли до тулубів коней.

Вони їхали Перевесищем, де над шляхом обабіч стояли високі столітні дерева, гілля яких зливалось у суцільний шатер. Луна кінських копит билась об стіни цього лісу, а десь у нетрях на неї озвались сполошені звірі, перелякані нічні птахи.

Потім ліс закінчився, і шлях їм перетнула річка. Вершники не шукали броду, а з шумом, женучи перед собою гору бризок, кинулись у воду, притьмом перепливли річку й вихопились на берег.

Далі вони помчали полем, де не чути було ні голосу, ні звуку, де не світився жоден вогник. Тільки великі зорі світились над ними вгорі та ще, як жар під попелом, переливався там Перунів Шлях.

На світанні вершники були далеко від Києва. Зупинились у діброві, пустили попастись коней, самі поїли, напились води з джерела й ледь перепочили. Але Добриня не встиг склепити очей, як Тур уже розбудив його. Вони підвелися, перейняли коней, підтягли попруги на сідлах і помчали далі, в потоках рожевого проміння, що заливало поле.

У дикому полі, яким вони мчали, скільки не кинь оком, височіли могили з кам’яними постатями на вершинах, що, як одвічні вартові, дивились наокруг. Всюди тут видно було городища й вали за ними, деякі з цих городищ уже завалились, їх розмили дощі й розвіяв вітер. Але в багатьох ще жили люди, – у цей вранішній час над ними вставали й котились скрізь по полю димки. А ще далі від шляху видно було села й весі – княжі, боярські й такі, де жили вільні люди.

Добре було їхати вранці полем, дивитись на городища й села, бачити, як ратаї збирають різне жито, пораються на нивах. Пізніше сонце стало вище в небі, припекло, засушило землю, зігріло повітря. Але вершники не зупинялися, увесь день вони мчали шляхом все далі й далі на південь.

Надвечір у розпеченім мареві на обрії окреслились невисокі гори, ліси, село.

– Будутин! – крикнув Добриня.