Читати книгу - "Вибрані твори"

тільки треба клямку шпарити, — заблищав погляд Івана Тимофійовича. — А почуття ляку повинно, Марто, якнайскоріше згинути у наших людей. Фашисти — злодії, вони страхом свій страх приховують. Коли народна помста опуститься на їх до краю розтягнуті тили, тоді ворог буде приймати за міну навіть фуркіт поганого безхвостого горобця. А це дуже скоро буде. Ліси наші уже партизанськими стають.

— Хай стають на радість нам.

— Одне діло, Марто, треба зробити, добре діло, але небезпечне. Не побоїшся?

— За своє життя я не тривожуся, Іване Тимофійовичу… Кажіть, — відповіла твердо.

— Може подумаєш?

— Коли ви говорите — значить продумано це. Добре діло є добрим ділом. Правда, Югино?

— Правда, Марто.

— Хочу ввірити тобі життя людське. Будеш за пораненими бійцями доглядати. Це діло наче по знаку тобі? — пильно подивився на молодицю.

— По знаку, — зашарілась.

Югина доброзичливо усміхнулася Марті і вийшла у ванькир.

— Продовжуватимеш медицинську роботу?

— Хоч не смійтеся з цієї медицинської роботи… Продовжуватиму, наскільки зможу. Лише медикаментів ніяких нема.

— З полотна наробимо бинтів, для промивки ран дістанемо перваку, зілля різного Марійка принесе, а далі щось придумаємо.

— Добрий вечір, Марто Сафронівно, — з ванькира вийшов невисокий русявий, з забинтованою головою матрос. — Іван Стражніков. Приймете моїх орлів на свій корабель, тобто на горище?

— І ви знаєте про горище? — сплеснула руками Марта.

— Ця вершина поки найбільш знаменита в селі, — пожартував матрос…

Другого дня до Бондаря прийшов тверезий і засоромлений Полікарп Сергієнко.

— Кликали, Іване Тимофійовичу?.. Недавно я, кажись, наговорив не того — усякого такого…

— Полікарпе, ти вже свою чортову машинерію спалив і утопив?

— Не вдалося, Іване Тимофійовичу. Поки я у вас нахвалявся, баба її кумові позичила. Сьогодні заберу в нього і вже ^на найдрібніші цурпалки потрощу.

— Це зробиш трохи пізніше.

— Пізніше? — здивувався Полікарп і насторожився: чи не підготував знову чогось проти нього Іван Тимофійович?

— Пізніше. А зараз мені виженеш з четверть такого первака, щоб він синіми цвітами горів!

— Усякими горітиме, Іване Тимофійовичу, — повеселішав Полікарп, — чистий ратифікатор вижену. Віп'єш моєї буряківки — і на голові гичка виросте… Це вам для апетиту треба?

— І для апетиту, і рани лікувати.

— От воно що! — Сухе обличчя Полікарпа стає зворушливо жалісливим, як у скорботної жінки.

XXVІ

У глибині несходимого лісового яру, біля струмка, що тут у продовгуватій улоговині утворював невеличкий ставок, будували велику, «на виріст» землянку. Замість дощок підлогу вимостили розколеними надвоє кряжами, замість ліжок збудували довгий, од дверей і до протилежної стіни, кленовий піл. Невеликі вікна попробивали в усіх стінах, а дах покрили широкою дранкою, яку майстерно драв Федір Черевик. Парубок зразу прив'язався до лейтенанта і кожне його слово перехоплював на льоту.

— Буде толк із нього? — питався Дмитро в Тура.

— Діло покаже. Людину тільки дія і возвеличує, і кидає вниз головою, — ухильно відповідав лейтенант, спльовуючи чорними згустками крові.

Кілька разів брався Тур допомагати будівникам, проте швидко пітнів, задихався, і в нього щось починало хрипіти всередині.

— Відійди подалі, хлопче, від гріха. На тебе дивитися совісно, а він і собі до деревини тягнеться. Ти раніше середину від крові очисть, на ясному сонці вигрійся… Лягай на мою кожушанку. Не бійся, вона чиста, — морщився від жалості дід Хмара і рішуче не допускав командира до роботи.

— Що ж мені накажете: тільки дивитися на вас? — хмурився той.

— Нащо тобі на нас дивитися? Не бачиш, яка краса навкруги. Дихай широко, то й очуняєш хутше.

— Саво Івановичу, ми і без вас упораємося, — приносив Федір в козубенці димчастої ожини і сідав біля лейтенанта, слідкуючи за кожним його рухом. Від погляду Дмитра дівоче обличчя Федора блідло так, що навіть повні рожеві уста шерхли, наче хто їх присипав сіллю. А в широко розплющених зеленуватосірих очах тріпотів острах — парубок знов пригадував свою ганьбу в лісах.

Тур ішов оглядати ліс або простягався горілиць на дідовій кожушанці, прислухаючись до лункого перестуку сокири, м'якого шипіння пилки, передзвону струмка і лісового подиху, хмільного і нестихаючого.

Нелегко було на душі молодому командирові батареї, що поховав своїх бойових товаришів у лісових просторах Поділля. Тим-то й сивина повила нитками павутиння його буйний чорний чуб, тим-то й зморшки різко окреслили худорляве нервове обличчя, і сухі м'язи висіклись під шкірою. І засне чоловік, а сняться його хлопці, і не вбиті, а живі, міцні, напористі, з якими йому бити б та бити ворога, славою застеляти рідну землю, а потім прощатися зі своїми орлами, відпускати їх, героїв, у ясні простори… Не судилося… І сльози не очі, а душу обливали Турові. Чи то від туги, чи то від перевтоми, пробираючись до своїх, не вберігся від облави. Вистріляв до останнього всі набої і попав у руки поліції. І хоч як його не били, фанатично вірив, що середини не відбили, що скоро він одужає.

«Як же можна не одужати, коли стільки роботи жде тебе. Армію треба збирати в тилу. Коли б це хоч сорокап'ятиміліметрових гармат дістати. Для партизанів — самі найкращі». — І знову, пірнаючи в задуму, бачив себе серед своїх гармашів на тій дорозі, де довелося йому зупиняти прорив.

В його серці вмістилося багато людей і болючої гіркоти. Удень він у думках розмовляв зі своїми гармашами, співчував батькам, що вже більше не побачать своїх соколів, а вночі знову жили з ним його воїни, і Дмитро, прокидаючись, часто чув хриплуватий, з болісним клекотом, голос командира:

— По батареї! Заряд повний!.. Вогонь!.. По фашистській сволоті!.. Добре, хлопці!

У місячнім сяйві до жовтизни бліде обличчя Тура з різко окресленими тінями ставало натхненним і таким вольовим, що Дмитро довго придивлявся до нього, бажаючи збагнути частину того світу, що вмістився в молодій скривавленій душі командира.

«Такі воїнами народились», — задумувавсь, уявляючи, яким мусив бути Тур у бою.

Дмитро трудно привикав до людей, а з Туром зійшовся легко, без внутрішньої напруги і незручності. Може тому, що. й Тур був не з балакучих, може й тому, що його полонили скромність і діловитість молодого командира. Тур ніколи не — казав: «так треба», а тільки — «я думаю». Але оте «я думаю» так обгрунтовувалося, що воно незмінно ставало — «так треба». Якось, повернувшися з лісу, Тур радісно звернувся до Дмитра:

— Обійшов сьогодні всі наші володіння… Одужую!.. Дмитре Тимофійовичу, ти стратег!

— Теж мені стратега знайшов, — покосився на Тура, вичікуючи, що той скаже.

— Прибіднюєшся, Дмитре Тимофійовичу, а сам так і норовиш щось випитати? — розсміявся командир. — Скажи: чому тут, а не в іншому місці отаборився?

— І сам не знаю. Якось з переляку навмання попав, — жартівливо