Читати книгу - "Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри"

«А хто вони такі?» — спитав юнак. Сапфіра послала йому зображення маленької кішки-перевертня Мод у людській подобі, яка стояла між двома блідими ельфами, трохи вищими за неї. Один із тих ельфів був чоловічої статі, інший — жіночої, і обоє були надзвичайно гарними навіть за мірками ельфів. Їхні серйозні личка, котрі нагадували краплі води, здавалися водночас мудрими й дитячими, тому Ерагон ніяк не міг визначити їхній вік. А від шкіри ельфів линуло легеньке сріблясте сяйво, так, неначе вони були вщерть сповнені магією, котра аж просочувалась крізь їхні тіла.

Якраз у той час Рунон дозволила собі короткий перепочинок, і Ерагон, скориставшись нагодою, спитав у неї, що це за ельфи.

«Це Алана і Дусан, — відповіла йому Рунон, усе ще співаючи свою пісню, — єдині діти-ельфи на всю Елесмеру. Коли дванадцять років тому вони народились, було влаштоване справжнє свято».

«Але вони не схожі на інших ельфів, яких я зустрічав», — сказав Вершник.

«Наші діти особливі, Убивце Тіні. Природа благословила їх надзвичайними дарами — витонченістю й силою. Жоден дорослий ельф не може навіть мріяти, щоб зрівнятися з ними, бо, коли ми дорослішаємо, наші дари зменшуються, хоч, звісно, магія перших років ніколи цілком не покидає нас».

Пояснювати докладніше Рунон не стала — часу на балачки в них зовсім не було. Натомість вона примусила Ерагона покласти клин яскравого металу поміж двома смугами у формі літери V і бити по них молотом, аж доки смуги майже обгорнули клин. Потім вона з'єднала ці шматки докупи і, поки метал був іще гарячий, почала видовжувати його. Потроху метал починав набувати форми меча. М'який клин став його серцем, а дві твердіші смуги перетворилися на боки, краї та вістря. І тільки-но цю роботу було закінчено, як Рунон легко пройшла молотком по всьому лезу, надаючи йому остаточних пропорцій. Потім вона попросила Сапфіру нагрівати окремі сегменти леза, дюймів по шість-сім. Для цього ковалиха тримала лезо прямо перед ніздрями Сапфіри, а та випускала короткі вузенькі спалахи вогню. І при кожному спалахові по всьому дворикові пробігали тремтливі звивисті тіні.

Тим часом Ерагон із подивом бачив, як його руки перетворювали грубий шмат металу на дуже елегантний інструмент війни. З кожним ударом молота форма леза ставала все чіткішою й чіткішою, так, наче сам той метал хотів стати мечем і прагнув набути вигляду, який задумала Рунон.

Урешті-решт на ковадлі лежало довге чорне лезо, яке, попри те, що й досі було все ще доволі грубим і недовершеним, уже ніби світилося своєю смертоносною силою.

Поки лезо охолоджувалось на повітрі, Рунон дозволила рукам Ерагона трохи перепочити, а потім примусила Вершника віднести його в інший куток майстерні, туди, де вона влаштувала шість різних шліфувальних коліс і де на маленькій лаві лежала ціла купа всіляких напилків, шкребків та абразивних каменів. Там вона затисла лезо між двома дерев'яними блоками й добру годину вирівнювала краї меча стругом та очищувала контури леза напилками. І кожен удар молотка, кожен рух струга, кожен шкребок напилка були такими точними й вивіреними, що здавалося, ніби інструменти самі знали напевне, скільки металу прибрати.

А потім Рунон розвела в горні вогнище й, доки вогонь розгорався, зробила заміс із темної добре гранованої глини, попелу, розтовченої пемзи й кристалізованого соку ялівцю. Вона покрила лезо цією сумішшю. Краї та кінчик — не надто товстим шаром, а спинку — вдвічі товщим: що товщий шар глини, то повільніше охолоджується метал, коли його будуть гартувати, а значить, ця зона меча буде м'якшою.

Глина значно полегшала, коли Ерагон висушив її швидким закляттям. Після цього за вказівкою ельфійки Вершник пішов до горна. Там він поклав меча на шар невеликих жаринок і, надуваючи міхи вільною рукою, поволі протягнув його по ньому. Тільки-но кінчик меча дістався краю вогню, він перевернув його іншим боком і знов протягнув. Так Ерагон продовжував водити лезом туди й сюди, аж доки обидва боки не набули рівного жовтогарячого кольору, а спинка меча не стала яскраво-червоною. Потім одним плавним рухом він підняв розжарений меч, змахнув ним у повітрі й занурив у воду, що стояла біля горна.

Хмара пари, немов той вибух, вирвалася назовні — вода довкола леза шипіла й пузирилась. За якусь хвилину все стихло, і Вершник витягнув із посудини свого нового перлинно-сірого меча. Після цього він ще раз поклав його на невеликий жар, а потім знов остудив, щоб зменшити крихкість країв.

Ерагон гадав, що після того, як вони викували, загартували й зміцнили лезо, Рунон відпустить його тіло. Але це було ще далеко не все, тож ельфійка й далі керувала юнаком. Вона примусила його загасити горно, потім повела назад до лави з напилками, шкребками й абразивним камінням. Там вона посадила Вершника відполіровувати лезо. З її спогадів Ерагон дізнався, що зазвичай на полірування леза ельфійка витрачала тиждень, а то й більше, але пісня, яку вони разом співали, дозволяла завершити цю роботу за якісь чотири години, а до того ще й зробити вузькі жолобки посередині на обох боках леза. Коли метал став гладеньким, він замерехтів, наче який вигадливий візерунок, чия кожна смужка позначала перехід між шарами оксамитової сталі. А вздовж кожного боку меча вигравала хвиляста сріблясто-біла смужка завширшки з палець. Здавалося, що краї леза палають язиками замерзлого вогню.

Коли Рунон стала покривати кінчик леза декоративними смугами, м'язи на правій руці Ерагона так ослабли, що напилок мимохіть випав. Утома Вершника була надто сильна, бо він так зосередився на мечі, що геть забув про все інше.

«Мабуть, досить уже», — сказала тоді Рунон і якось непомітно вийшла зі свідомості Ерагона.

Від несподіванки Вершник похитнувся на лаві й ледь не втратив рівноваги ще до того, як відновив контроль над своїм тілом. Пісня стихла, і тепер надворі панувала тиха-тиха ніч.

— Але ж ми ще не закінчили! — здивувався Вершник.

— Ти мені вже не потрібен, Убивце Тіні, — відповіла ельфійка. — Іди собі й поспи до світанку.

— Але ж…

— Ти надто стомлений і, якщо будеш працювати далі, то, попри всю мою магію, неодмінно зіпсуєш меч. Тепер, коли лезо вже готове, я можу й сама працювати далі, не порушуючи своєї клятви. Іди собі… Ліжко на другому поверсі. А якщо ти голодний, то в коморі є їжа.

Ерагон трохи повагався, але потім кивнув і попрямував убік будинку. Він ледве-ледве волік ноги. Плентаючись повз Сапфіру, юнак провів рукою по її крилу й побажав їй добраніч. Він був надто стомлений, щоб сказати ще щось. Сапфіра