Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

що природа була цілком байдужа до того, що робив цей непутящий мурашник, який звався людством. Для неї було багато важливішим, щоб хмари в цей вечірній час поступово набрали вигляду золотистих гір, щоб з обрію нечутно насувалися на землю бузкові тіні вечірнього присмерку, щоб жайворонки поверталися з безхмарних небесних просторів додому, у свої борозни, щоб помалу западала ніч…

Ми заїхали на своє подвір’я. Ленц вибрався з розбитої машини й урочисто зняв перед нею капелюх:

— Привіт тобі, благословенна! Сумна пригода привела тебе сюди, але я, оглядаючи тебе закоханим поглядом, бачу, що ти принесеш нам від трьох до трьох з половиною тисяч марок. А тепер дайте мені добру чарку вишнівки та брусок мила — я хочу звільнитися від слідів родини Фоґгів!

Ми всі випили по чарці та зразу ж заходилися ґрунтовно розбирати поламану машину. Не завжди досить було одержати замовлення на ремонт від самого власника; бувало, пізніше з’являлася ще страхова компанія, щоб передати машину в якусь іншу майстерню, зв’язану з нею угодою. Тому що ґрунтовніше ми її розібрали б, то краще було б для нас. Тоді платня за монтаж стала б такою високою, що дешевше було б лишити машину в нас. Ми кинули роботу, вже як зовсім стемніло.

— Ти ще виїдеш сьогодні ввечері на таксі? — запитав я Ленца.

— Ні в якому разі, — відповів Готфрід. — Ніколи не слід надто ганятися за заробітками. Для мене сьогодні досить цієї машини.

— А для мене ні, — сказав я. — Якщо ти не поїдеш, я з одинадцятої до другої попасуся біля нічних ресторанів.

— Ет, облиш це, — посміхнувся Готфрід. — Краще поглянь у дзеркало. Останнім часом тобі щось не щастить із твоїм носом. Побачивши такий буряк, ніхто не сяде до тебе в машину. Іди собі додому й поклади на нього компрес.

Готфрід мав рацію. З таким носом не можна було виїздити. Тому я скоро попрощався й пішов додому. Дорогою я стрів Гас-се, і далі ми пішли разом. Він ніби посірів і взагалі був пригнічений.

— Ви схудли останнім часом, — зауважив я.

Він кивнув і розповів мені, що тепер рідко коли вечеряє. Дружина майже щодня йде до нових знайомих і повертається додому пізно. Він радий, що вона знайшла собі розвагу, але ввечері вже не має бажання сам готувати собі їжу, бо надто стомлюється на роботі. Та не дуже й хочеться їсти.

Я глянув на його похилі плечі. Може, він справді вірив у те, що казав, але мені було тяжко слухати його. Якби трохи впевненості в майбутньому та трохи грошей, то ця родина, це тихе, скромне життя не було б розбите. Я подумав про те, що таких людей були мільйони і що їм потрібно лише трохи впевненості в майбутньому та трохи грошей. У якийсь жахливий спосіб життя звузилося до жалюгідної боротьби за існування. Я думав про сьогоднішню бійку, про те, що бачив і пережив за останні тижні, думав про все, що вже зробив, потім почав думати про Пат і раптом відчув, що з цього нічого не вийде. Я дуже далеко замахнувся, а життя стало надто мерзенним, щоб у ньому знайшлося місце для щастя. Щастя не могло довго тривати, в нього не можна було повірити, то була тільки коротка зупинка, а не пристань у житті.

Ми піднялися сходами й відчинили двері. У передпокої Гас-се зупинився:

— Ну, до побачення…

— Попоїжте сьогодні як слід, — сказав я.

Він похитав головою, мляво всміхнувся, ніби просячи пробачення, і пішов у свою порожню темну кімнату. Я поглянув йому вслід, потім рушив далі довгим, як пожежна кишка, коридором. Раптом почувся тихий спів. Я зупинився й прислухався. Спершу мені здалося, ніби то грамофон Ерни Беніг, але ні: то був голос Пат. Вона була сама в своїй кімнаті й співала. Я оглянувся на двері, в яких зник Гассе, потім знов, прислухаючись, подався вперед і раптом стиснув кулаки, — біс його бери, нехай це тисячу разів буде коротка зупинка, а не пристань, нехай вона тисячу разів буде далека від реального життя й неймовірна, — саме через свою неймовірність вона завжди радісною несподіванкою приголомшує тебе і по вінця сповнює щастям!

Пат навіть не почула, коли я ввійшов. Вона сиділа на підлозі перед дзеркалом і приміряла маленький чорний капелюшок. Поруч на килимі стояла лампа. Кімнату сповнював затишний, золотавий присмерк, лише її обличчя було яскраво освітлене. Вона присунула до себе стілець, з якого звисав шмат шовку. На сидінні поблискували ножиці.

Я зупинився біля дверей і дививсь, як Пат заклопотано вовтузиться з капелюшком. Вона любила сидіти на підлозі іноді, чекаючи на мене ввечері, так і засинала десь долі в кутку з книжкою в руках, поряд із собакою.

Цього разу собака теж лежав біля неї і, уздрівши мене, загарчав. Пат підвела очі й побачила мене в дзеркалі. Вона всміхнулась, і мені здалося, що від того все на світі проясніло. Я пройшов через кімнату, став позад неї навколішки й після всієї мерзоти минулого дня притулився губами до теплої, м’якої шкіри на її потилиці.

Пат підняла капелюшок:

— Я переробила його, любий. Він тобі подобається такий?

— Чудовий капелюшок, — сказав я.

— Але ж ти зовсім не дивишся на нього! Я ззаду обрізала край, а спереду закотила вгору.

— Я добре все бачу, — сказав я, занурюючи обличчя в її волосся. — Це такий капелюшок, що паризькі кравці посиніли б від заздрощів, якби побачили його.

— Ну, Роббі! — вона, сміючись, відштовхнула мене. — Ти ж не маєш про нього ніякого уявлення. Чи ти взагалі коли-небудь бачиш, як я одягнена?

— Я бачу кожну дрібничку, — запевнив я і сів біля неї на підлогу, але трохи в тіні, щоб вона не помітила мого носа.

— Так? А в чому я була вчора ввечері?

— Учора?.. — Я спробував пригадати, але не зміг.

— Я так і думала, любий! Ти взагалі майже нічого не знаєш про мене.

— Правда, — признався я, — але саме це й прекрасно. Що більше люди одне про одного знають, то більше буває непорозумінь. І що ближче вони знають одне одного, то більше стають чужішими. Подивись на сім’ю Гассе — вони все знають одне про одного, а остогидли одне одному більше, ніж чужі.

Вона наділа капелюшок і подивилася в дзеркало.

— Те, що ти кажеш, правда лише наполовину, Роббі.

— Так можна сказати про все, — відповів я. — Далі ми не просунемось ніколи. На те ми люди. І ми робимо чимало дурниць зі своїми напівправдами. Якби ми знали цілу правду,