Читати книгу - "Обережно: міфи!"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Що ж — таке вже ми проходили: аналогія із сумнозвісними судовими процесами 30–40 років XX ст., коли розгнівані подібними «контрреволюційно–шпигунськими» підступами «троцькістсько–бухаринської банди» трудящі вимагали (Правда. — 1938. — 7 березня) «розстріляти їх усіх до одного», напрошується сама собою. Хоча новоспечені українські Герої — і це очевидно — ще не зуміли досягти подібного рівня «класово–революційного» шаленства, однак ностальгійний потяг до сумнозвісного «вождя і вчителя» видно, як то кажуть, неозброєним оком (так, поважний академік НАН України поспішив запевнити, що «вчені дуже уважно вивчають думки, викладені в книзі Президента, і знаходять у ній багато тем для своїх фундаментальних досліджень»[144] — схоже, ми впритул наблизились до відновлення вже дещо забутого конспектування праць «класиків»)... І допоки ми не усвідомимо всієї небезпечності подібних схиблень та не позбавимося потворних атавізмів того моторошного минулого, доти ці наскрізь проржавілі стереотипи ускладнюватимуть нам — і не тільки нам — життя, доти, як кажуть про таку ситуацію в народі, мертвий триматиме за ноги живого, не даючи йому можливості нормально розвиватися.
Що ж стосується царини історії, то тут слід зазначити, що пріснопам’ятна «История СССР», а рівною мірою — «історії» окремих республік і регіонів, насправді зовсім не є історією в загальновизнаному розумінні, а, за чиїмось влучним визначенням, лише сильно заміфологізованою москвоцентричною версією її викладу, оскільки те, що подається, приміром, як «взяття Казані» чи неодноразові «присмиренння Новгорода», «освоєння Сибіру» чи «упокорення Кавказу», «освічення туземців Середньої Азії» чи «приєднання Криму», з погляду корінних мешканців Казані чи Новгорода, Сибіру чи Кавказу, а чи того ж Криму кваліфікувалось би зовсім інакше. Як і «возз'єднання» України чи «входження» прибалтійських республік до складу СРСР, бо все це незмінно учинялося тими ж методами, якими Петро І — «в назидание» — карав Батурин, а Борис II і його послідовники — «відновлюють конституційний порядок» у Чечні...
На жаль, ще й нині немало фахівців дивляться на нашу історію через специфічні московські окуляри. І не лише російських. Те, чому останніх, як зазначає Л. Залізняк (1998), «з часів монаха Феофіла та М. Карамзіна більше цікавить спадщина княжого Києва, ніж власна етнічна історія», є бодай зрозумілим. А ось відповідь на запитання: «чи довго ще буде тривати мовчання українських ягнят–істориків, паралізованих авторитетом кремлівських етнологів?» — переконаний, цікавить не тільки знаного історика...
Тим часом не лише чужодальні історики, а й декотрі з тутешніх історичних «авторитетів» цілком здатні паралізувати своїми «відкриттями» якщо не фахових істориків, то бодай пересічного читача. Ось і вже не раз згадуваний В. Поляков (1998. — с. 9), покликаючись на статтю «Галицкая школа «политического быта» Д. Корнілова («Донецкий кряж», 1997), який розкрив «багато негожих сторін того», що начебто «зачаїлося у темних і прихованих закутках» окремої «самостійної квартири», повторює (слідом за автором статті, який нібито «довів» це «на численних прикладах»), буцімто в Московському царстві «було неможливим» те, що зазвичай практикувалось «у республіканському королівстві Польському — нацьковування однієї частини населення на іншу (чим не загадковий напад «історичної» амнезії? Обидва автори, схоже, цілком забули про такі суто московські винаходи, як «черная сотня», «инородцы», «лица кавказской национальности», «чечены» і т. ін.)», і що начебто «міцно увійшло в побут української (київської) політичної культури (може, й сумнозвісні «зачистки» цілих народів — то теж винахід української політичної культури? — М. Л.)». Чи не нагадує це вам класичне «ловіть злодія!»!
Відомо, що коли людину змалечку посадовити, скажімо, у бочку, аби там вона і зросла, то вона з часом звикне до неї, як равлик–слимак до свого панциря, поступово набуде її форми, а надалі найкраще почуватиметься саме в цій бочці. І якщо раптом її із тієї бочки вивільнити, вона враз відчує себе так само дискомфортно, як, скажімо, риба, викинута безжальною рукою на гарячий пісок. «Назад у бочку!» — це прагнення цілком заповнить усе її єство і паралізує волю, таку необхідну їй саме тепер, аби якомога швидше пристосуватися до нових реалій.
Подібну ситуацію художньо відобразив у одному зі своїх ранніх оповідань відомий український письменник В. Дрозд (1969. — С 141–152). «Герой» оповідання, білий кінь Шептало, — «кінь особливий», якого сам конюх вирізняв серед решти коней, — обтяжуючись своїм табунним життям, всіляко прагнув волі й навіть «на пасовиську волів бути сам». І зрештою здобув–таки жадану свободу, рішуче вирвавшись туди, де «не було ні хомута, ні голобель, і ніхто не сіпав за віжки, вказуючи шлях». Однак перша ж сльотяна ніч — із пронизливим холодом, моторошними блискавками та громами — настрахала його значно більше, аніж жахливий конюхів батіг. І він, дійшовши висновку, що «краще вже й надалі прикидатися сіреньким та покірненьким», — для цього Шептало навіть завбачливо «гепнувсь у грязюку і покотився по дорожній хлюпавці», — повернувся до осоружної, але такої звичної стайні, де запашний овес, щедро засипаний тим же мучителем, для звиклих до хомута є цілком достатньою платою за принизливе конюхове понукування, підхльостування чи навіть батогування...
Навіть потім, коли прийде розуміння того, що вороття немає, і треба якось
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Обережно: міфи!», після закриття браузера.