Читати книгу - "Сонячна машина"

I раптом якийсь рвучкий рух у клубку. Над ним здiймається голова доктора Рудольфа, обкутана шаллю. Тримаючи одною рукою за горло принца Георга, сидячи верхи й затиснувши зомлiле тiло мiж ногами, доктор Рудольф другою рукою судорожно зриває з голови шаль. Зриває й зараз же обмотує нею голову, плечi й руки противника й мiцно зав'язує. Напiвнепритомне, уткнуте лицем у пiсок тiло в'яло хилитається, й уже не хрипить, i не сопить.

Доктор Рудольф схоплюється на ноги i, важко дихаючи, ослiплено, очманiло озирається. В ту саму мить принцеса Елiза кидається до нього, для чогось хапає його за руки, тисне їх, гладить, тремтить. I враз руки доктора Рудольфа з тою самою люттю обхоплюють її тiло, пiдiймають у повiтря, перегинають, притуляють до хрипко дихаючих грудей i хижо прожогом несуть у лабораторiю.

Принцеса Елiза безгучно всерединi скрикує жахом i гострим диким щастям. Хтось iще другий кричить у нiй про безумство, про щось страшне, що десь тут є, про щось, що треба зразу ж негайно зробити. Тiкати. Рада Армiї. Такий момент. Божевiлля.

Але, коли б тут усi армiї всiх вiкiв зчепилися мiж собою в скаженiй борнi, коли iб небо над їх головою зайнялося сiрчаною пожежею, коли б планета звалилася з довiчного шляху в чорну безодню всесвiту й запалала б, як смолоскип, принцеса Елiза не зробила б нi найменшого руху, щоб одiрвати свої руки вiд цiєї пiтної гарячої шиї, вiд цього хижо, оскаженiло мчущого її тiла Згорiти, спопелiти, але не припинити нi на мить цього жахного, забиваючого дух, безгучного крику щастя!

I сяйво над Берлiном так само, як пiвгодини тому, мирно й задумливо впирається вiялом у темно-сiру запону неба. I сад той самий, мирно шелесливий, спокiйно дихаючий нiжно-солодким духом бузку. I свiтло з лабораторiї, неначе нiчого не сталося, так само рiвно безшумно лежить на вiтах кущiв.

Наче не сталося щойно величезного чуда, наче не вiдбулося в безумному крику щастя страшне таїнство.

I хiба не кричуща, не дика неймовiрнiсть, що вони вже от бiжать алеєю, мало що не переступивши через замотане безживне тiло пiд кущами, сплiвшись руками, жадно торкаючись тiлом об тiло.

Елiза наїжена всiєю шерстю душi: рятувати тепер свою неймовiрнiсть, боронити тепер лазурями, зубами!

При воротях повинен бути автомобiль принца Георга. Рудольф умiє правувати. Слабо. Добре, вона сама буде при стернi. Адресу салону знає добре.

Є авто! Шофер нетерпляче товчеться.

— Це авто його свiтлостi?

— Так. Iз ким маю честь…

— Його свiтлiсть наказує вам чекати тут на нього. Я беру авто. Зараз воно прийде назад.

Шофер придивляється й поштиво вiдступає набiк, низько вклонившись.

— Пане докторе, сiдайте! Швидше!

В лице б'є рiвна рiжуча струя нiчної свiжостi; у вухах цмокають прожогом налiтаючi стовпи, дерева, кiоски; нсприкрше волосся розтрiпалося пасмами й телiпається, як грива, на плечах. А уста горять, горить усе тiло, над устами ще чути колючi, пекучi слiди вусiв. I нiяка свiжiсть, нiякий вiтер не прохолодять, не здують цього горiння.

Що ж це дiється?! Один iз нiчних снiв?! Але ще фантастичнiший, неймовiриiший, неправдоподiбнiший.

Хочеться стати на весь зрiст в авто, розпустити все волосся палаючою гривою, розставити руки й скажено мчати з вiльним диким криком! Кiнець! Нема лубка!

Господи, як здивується Труда, миле, любе Страховище! «Елiзо, правда?!» Правда, Трудо, правда!

А лiве плече, лiва рука весь час почувають хвилююче, соромне, моторошно рiдне тепло тiла й о г о. Страшно повернутися, страшно глянути в очi, що, чує вона, невiдривно, покiрно й владно лежать на її лицi.

— Як слiд ми їдемо?

I тепер можна глянути, можна швидко-швидко обняти поглядом дорогу розтрiпану голову з цiлованими очима, що злякано вдивляються у вулицю. Розумiється, вiн не знає дороги, не впiзнає вулицi. Та й як можна знати й розпiзнати що небудь у таку нiч?

— Здається, як слiд. Нi, щось… Так, так. Тепер направо.

Авто iз шипучим рипом колiс по асфальтi завертає праворуч, сильно нахиливши його тiло на плече. Перекинеться? Нi, тепер нiщо не смiє перекинутись! I все дурницi, всi окупацiйнi армiї з їхнiм смертельним промiнням, газами, загрозами, сiрахiттями!

— Тепер налiво.

Авто, жбурляючи позад себе стовпи, перехожих, стрiчнi, рiдкi екiпажi, знову перехиляється на лiвий бiк i влiтає в бiчну вулицю.

Зовсiм же мирнi, тихi вулицi. Парочки, спiв iз вiкон, вiйськовi постатi. Вони нiчого не пiдозрюють, не вчувають.

— Далеко ще?

— Нi, зараз. Там, на лiвому боцi, залiзнi ворота. Ах, так, це тi самi ворота, що ще сьогоднi вона бачила Як це давно-давно було. Iндус, Iрма, болюча розмова з ним.

Кошмар?!

— А ми застанемо кого-небудь у салонi?

— Повиннi застати. Вони звичайно всю нiч сидять. А глянути в очi все ж таки страшно, неможливо, а тягне так, як iз височенної башти вниз.

Дiйсно, вони сидять Рiзнокольорове притишене свiтло в за тишних одгорожених куточках, безперестанний дзюркiт розмов iз виплюском срiблястого смiху, нiжно-рожевi вушка, бiло-ро жевi плечi, шоколаднi, кавовi, шафрановi обличчя.

Але, як тiльки в дверях з'являються за зляканою Iрмою двi постатi з розкудовченим волоссям, iз чудним блиском в очах, з рiшучими рухами, з хапливими страшними словами, по затишних куточках пролпае тривога й змiтає дзюркiт, викидає на середину кiмнати рожевi вушка, шоколаднi лиця й збиває їх круг двох посiатей у рiзнобарвну напружену купу.

А Мертенс, помалу пiдвiвшись iз свого фотеля, вражено наставивши наперед банькатi молодi очi, не може рушитися далi.

Марта Пожежа! Сама Марта Пожежа! Те саме дике, роз'патлане, палаюче волосся на плечах i на лицi, топ самий п'яний, нахабний блиск у зелених очах, тi самi спухлi дигячi й безсоромнi губи! I принцеса Елiза? Оця рiшуча, хижо наїжена, важко дихаюча Марта Пожежа — принцеса Елiза, ота рiвновелична, безстрасно-холодна черниця?! I з доктором Штором?! «Негайно… Заходи… Попередити..»

I Труда теж не може отямитись, не може так само пройнятись як слiд страшним змiстом звiстки. Елiза з Рудi?! Елiза з ними за Сонячну машину? Елiза в такому виглядi? Елiза з такими очима, з такими рухами! Це — Елiза, та сама, що ще сьогоднi була тут iз таким неприступним, мертвим лицем, з такою ворожiстю?!

Шоколаднi, шафрановi, посiрiлi вiд тривоги й хвилювання обличчя попадають у хапливий пiднятий рух. У казарми! Боронитися! Скликати з усього Берлiна всiх своїх! Повстання! Битися до смертi!

Iндус, ухопивши обидвi руки Iрми в свої, нахилившися, щось гаряче швидко шепоче в пiдняте до нього злякане личко. Шепоче, питає, вимагає, просить А личко то злякано