Читати книгу - "Лялька"

Звісно, пристав посилає двірника по слюсаря, а сам чекає з поліцією на сходах. За якоїсь півгодини приходить слюсар; простий замок він одімкнув відмичкою, а англійському ніяк не дасть ради. Крутить-вертить, хоч гавкай до нього… Біжить наш слюсар знов за інструментом на півгодини, а тим часом у дворі збіговисько, крик, а на третьому поверсі баронеса влаштовує страшну істерику.

Пристав далі чекає на сходах, коли це прибігає до нього Марушевич, «Пане пристав, — кричить, — подивіться, що вони виробляють!» Пристав вибігає в двір і бачить таку сцену: Вікно на четвертому поверсі відчинене (подумайте тільки, це в лютому!), а з того вікна летять на подвір’я: матраци, ковдри, книжки, черепи і таке інше. Трохи згодом з’їжджає на мотузі сундук, а за ним ліжко. «Ну, що ви на це скажете?» — кричить Марушевич. «Треба скласти протокола, — каже пристав. — Та, зрештою, вони ж вибираються, може, їм не варто перешкоджати.

А тут — нова кумедія. У відчиненому вікні на четвертому поверсі показується стілець, на стільці сидить Паткевич, два товариші спускають його, і мій Паткевич їде із стільцем наниз!.. Тут уже й пристав мало не зомлів, а один поліцейський перехрестився. «Зверне в’язи! — кажуть жінки. — Господи боже! Рятуй його душу!» Марушевич, як чоловік нервовий, утік до папі Кшешовської, а тим часом стілець з Паткевичем зупинився на третьому поверсі, якраз проти вікна баронеси. «Ану, припиніть, панове, ці жарти!» — кричить пристав до товаришів Паткевича. «Добре вам говорити, а в нас шнур увірвався», — кажуть вони. «Рятуйся, Паткевич!» — кричить зверху Малеський.

У дворі веремія. Жінки (а з них не одна хвилювалась за здоров’я Паткевича) починають верещати, поліцейські остовпіли, а пристав зовсім розгубився. «Станьте на карниз!.. Стукайте в вікно!» — кричить він до Паткевича.

Паткевичеві не треба було двічі повторювати. Він починає грюкати в вікно до баронеси так, що сам пан Марушевич ие тільки відчинив вікно, а й власноручно втягнув хлопця в кімнату.

Навіть баронеса прибігла стурбована й каже до Паткевича: «Господи милостивий! І треба вам отаке витворяти?» «Інакше я не мав би приємності попрощатися з вами, шановна пані», — каже Паткевич і показує їй такого мерця, що жінка падає на підлогу навзнак і верещить: «Нема кому мене оборонити!.. Нема вже мужчин!.. Мужчину! Мужчину!..»

Вона так горлала, що чути було на весь двір, а пристав по-своєму зрозумів її зойки і сказав поліцейським: «От якої хвороби дістала бідна жінка!.. Нічого не вдієш, коли вона вже два роки живе нарізно з чоловіком».

Паткевич, як медик, помацав у баронеси пульс, сказав дати їй валер’янки і спокійнісінько вийшов. А тим часом в їх кімнаті слюсар узявся одбивати англійського замка.

Коли він уже скінчив своє діло й добре покалічив двері, Малеський раптом пригадав, що ключі від обох замків у нього в кишені.

Як тільки баронеса опам’яталась, адвокат почав намовляти її, щоб вона подала на Паткевича й Малеського до суду. Але Кшешовській уже так уприкрилось судитись, що вона вилаяла свого порадника й заприсяглася, що більше жодному студентові не найме кімнати, хоч би вона вік стояла пусткою.

Потім, як мені розказували, вона, плачучи, просила Марушевича, щоб він умовив барона перепросити її і повернутись додому. «Я знаю, — хлипала вона, — що у нього вже не залишилось ні копійки грошей, що він не платить за квартиру і навіть харчується зі своїм лакеєм в борг. Але я все йому забуду і сплачу всі його борги, аби тільки він спам’ятався та повернувся додому. Без мужчини мені не справитись з таким домом… за якийсь рік я тут помру…»

— В усьому цьому я вбачаю кару господню, — закінчив Вірський, здмухуючи попіл з сигари. — А знаряддям цієї кари буде барон…

— Ну, а друга історія? — спитав я.

— Друга коротша, але зате цікавіша. Уявіть собі, що баронеса, сама баронеса Кшешовська, відвідала вчора пані Ставську.

— Ой, та що ви! — злякався я. — Це поганий знак.

— Зовсім ні, — відказав Вірський. — Баронеса прийшла до пані Ставської, істерично розплакалась і мало не на колінах почала просити обох дам забути за той процес з лялькою, інакше вона не матиме спокою до смерті.

— І вони їй простили?

— Не тільки простили, а й розцілувалися з нею й навіть обіцяли випросити пробачення у Вокульського, якого баронеса дуже вихваляла.

— Ах, бодай же його!.. — аж крикнув я. — Нащо ж вони з нею говорили про Вокульського?.. Тепер не минути біди.

— Та що ви говорите, — заспокоював мене Вірський. — Вона покаялась за свої гріхи і безумовно виправиться.

Він пішов собі додому, бо вже було за північ. Я його не затримував, бо він трохи розчарував мене тим, що повірив у щирість каяття баронеси. А проте, хто її знає, може, вона й справді стала на чесну стежку?

Post scriptum. Я був певний, що Мак-Магонові пощастить зробити переворот на користь малого Наполеончика, і раптом сьогодні дізнаюся, що Мак-Магона скинули з посади, президентом республіки проголошено громадянина Греві, а молодий Наполеон поїхав на війну в якийсь Наталь, в Африку.

Нічого не вдієш, нехай хлопчик вчиться воювати. За якогось півроку він повернеться, вкритий славою, і французи самі почнуть тягнути його до себе, а ми тим часом одружимо Стаха з пані Геленою.

Бо я, коли вже берусь за що-небудь, то по-меттерніхівськи, і розумію, що воно й до чого.

Отже, хай живе Франція з Бонапартами, а Вокульський з пані Ставською!..

Розділ десятий

ДАМИ І ЖІНКИ

Цього року і на масницю, і тепер, у великий піст, фортуна третій чи четвертий раз усміхнулась сім’ї пана Ленцького.

В його домі було повно гостей, а в передпокій, як сніг, сипались візитні картки. І знову пан Томаш опинився в тому щасливому становищі, коли міг не тільки приймати у себе гостей, а й вибирати їх для себе.

— Мабуть, я вже скоро помру, — частенько казав він дочці, — проте маю принаймні ту втіху, що люди оцінили мене хоч перед смертю.

Панна Ізабелла слухала батька з усмішкою. Вона не хотіла розраджувати його, але була певна, що рої візитерів приходять у їх дім задля неї, а не задля батька.

Адже такий галантний кавалер, як пан Нівінський, танцював з нею, а не з батьком; пан Мальборг, зразок доброго тону й законодавець мод, розмовляв з нею, а не з батьком, а пан Шастальський, приятель обох уже згаданих осіб, почував себе нещасним не через батька, а тільки через