Читати книгу - "Лялька"

— Яка лялька?

— Ну, аякже! Якби пані Ставська не купила у нас ляльки, то не було б суду, Стах не зацікавився б так долею пані Гелени, пані Гелена не покохала б його, значить, вони й не побралися б… Бо, власне кажучи, якщо у Стаха прокинулось якесь палкіше почуття до пані Ставської, то саме від того суду.

— Прокинулось, кажете, пане Жецький?

— Ще б пак! Хіба ви не бачили, як вони шепотілись учора на оцій канапі?.. Вокульський давно вже не був такий говіркий і навіть зворушений, як учора…

— Сам бог вас послав, дорогий пане Жецький! — вигукнула бабуся і на прощання поцілувала мене в голову.

Тепер я задоволений собою і хоч-не-хоч мушу признатись, що у мене меттерніхівська голова. Це ж не просто було закохати Стаха в пані Гелену і влаштувати все так, щоб їх звести!..

Бо тепер я вже не маю найменшого сумніву, що й пані Ставська, і Вокульський потрапили в наставлену на них пастку. Вона за кілька тижнів змарніла (але ще краща стала, шельма!), а він просто не знає, де дітись. Як тільки не йде ввечері до Ленцьких (а це трапляється не часто, бо панна Ленцька весь час їздить по балах), то вирушає до пані Ставської і сидить там майже до півночі. А як він оживає, коли розповідає їй історії про Сибір, про Москву, про Париж!.. Я все знаю, хоч сам туди й не ходжу вечорами, щоб не заважати, але другого дня мені все чисто розказує пані Місевичова — звичайно, під великим секретом.

Одне тільки мені не сподобалось.

Дізнавшись, що Вірський заходить часом до наших дам і звичайно полохає воркуючу пару, я зібрався остерегти його.

Одягнувшись і виходячи з дому, я в сінях зустрів самого Вірського. Звичайно, повертаюсь, засвічую світло… Поговорили з ним трохи про політику… Потім я змінюю тему розмови і починаю без церемоній:

— Я хотів вам по секрету сказати…

— Знаю вже, знаю!.. — каже він і сміється.

— Що ви знаєте?

— А що Вокульський закоханий у пані Ставську.

— Господи милостивий! — кричу я. — Хто ж вам сказав?

— Ну насамперед не бійтесь, що я комусь скажу, — говорить він серйозно. — В нашій сім’ї секрет однаково, що в колодязі…

— Але. хто вам сказав?

— Мені, бачите, сказала жінка, а вона довідалась про це від пані Колерової.

— А та відкіля?

— Пані Колеровій сказала пані Радзінська, а пані Радзінській, що заприсягалася мовчати, довірила цю таємницю пані Денова, приятелька пані Місевичової.

— Яка ж пані Місевичова необережна!

— Нічого не вдієш! — каже Вірський. — А що ж їй, бідолашній, залишалось робити, коли Денова напалася на неї, що Вокульський, мовляв, просиджує у них до ранку і що тут щось не гаразд… Звісно, стара злякалася і розказала, що йдеться не про фіглі-міглі, а про шлюб і що до дня святого Яна вони, може, й повінчаються.

Мене аж голова заболіла, але що ж робити? Ой жіноцтво, жіноцтво!..

— Що чути в місті? — питаю я Вірського, щоб припинити делікатну розмову.

— Чудасія! — каже він. — Чудасія з тією баронесою! Але дайте мені сигару, бо це дві довгі історії.

Я подав йому сигару, а він розказав мені свої історії, які остаточно переконали мене, що злі люди рано чи пізно бувають покарані, а добрі нагороджені і що в найчерствішому серці все ж таки жевріє іскорка совісті.

— Давно ви були у наших дам? — питає мене Вірський.

— Днів з чотири… з п’ять тому… — відповів я. — Розумієте, я не хочу перешкоджати Вокульському та й вам… раджу те саме. Молода з молодим швидше порозуміються, аніж з нами, старими.

— Дозвольте! — перебиває мене Вірський. — П’ятдесятирічний мужчина зовсім не старий, а тільки зрілий…

— Як те яблуко, що от-от упаде.

— Ваша правда: п’ятдесятирічний мужчина дуже схильний до падіння. І якби не жінка та не діти… Пане Ігнаце!.. Пане Жецький!.. Hex мене чорти візьмуть, коли я не міг би ще змагатися з молодими. Але жонатий чоловік — каліка: жінки на нього не дивляться, хоча… пане Ігнаце…

Тут очі його заблищали й обличчя набуло такого виразу, що коли він чоловік побожний, то повинен би другого дня йти сповідатись.

Я взагалі вважаю, що у всієї шляхти одна вдача: до науки або до торгівлі у нього клею в голові нема, до роботи його не навернеш, а от до пляшки, до бійки або до непристойності він завжди готовий, хоч би від нього вже труною тхнуло. Паскудники!

— Все це гаразд, пане Вірський, — кажу я йому, — але що ж ви хотіли мені розказати?

— Ага! Я зараз оце якраз про це подумав, — відповідає він і димить сигарою так, як казан з асфальтом… — Ото тоді, пам’ятаєте отих студентів з нашого дому, що жили над баронесою?..

— Малеський, Паткевич і отой третій. Чого ж би я не пам’ятав таких шибеників. Веселі хлопці!

— Дуже, дуже! — підтвердив Вірський. — Скарай мене, боже, коли при таких урвителях можна було утримати молоду куховарку більш як вісім місяців. Пане Жецький, повірте мені, що вони втрьох могли б залюднити всі дитячі притулки… їх там, в університеті, видно, цього навчають. Бо за моїх часів, коли дідич відкуповувався за молодого сина трьома або чотирма коровами на рік… — ф’ю, ф’ю!.. — то навіть ксьондз ображався, що йому псують овечок. А ці, добродію!..

— Ви хотіли мені розказати про баронесу, — нагадав я, бо не люблю, коли сивий уже чоловік меле дурниці.

— Ага! Отож тоді… А найгірший з них — Паткевич, отой, що удає мерця. Бувало, як тільки смеркне, то цей здохляк вилазить на сходи і там зчиняється такий писк, наче бігає ціле стадо щурів…

— Ви хотіли розказати про баронесу…

— Ага! Отож тоді, пане добродію… Ну, Малеський — теж добра штучка!.. Отож тоді, як вам відомо, суд присудив хлопцям восьмого числа вибиратися. А їй і за вухом не свербить… Восьме, дев’яте, десяте… вони собі сидять, а в пані баронеси печінка від злості пухне. От вона порадилась з тим своїм адвокатом та з Марушевичем і п’ятнадцятого числа привела до них судового пристава з поліцією.

Вилазить той пристав з поліцією на четвертий поверх — стук-грюк! Двері у хлопців замкнені, але зсередини питають: «Хто там?» — «Ім’ям закону — відчиніть!» — каже пристав. «Закон законом, — відповідають йому зсередини, — але ми не маємо ключа. Нас хтось замкнув, мабуть, пані баронеса». — «Ви що, знущаєтеся з влади? — каже пристав. — А ви знаєте, що повинні залишити