Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Це незбагненно, – мовив Бухер. – Щоразу це відчуття.

– Так. Навіть наче лячно.

– Не дивися назад. Ти хотіла озирнутися?

– Так. Це звичка. Немов хтось сидить у голові і намагається її обернути.

– Спробуймо це забути. Доки можемо.

– Добре.

Вони йшли далі, переходили дорогу. Перед ними розкинулася зелена лука з розсипом жовтих примул. Вони часто їх бачили з табору. Бухер на мить згадав нещасні засохлі Нойбауерові примули коло 22-го барака. Він прогнав думку геть.

– Ходи, підемо навпрошки.

– А можна?

– Думаю, нам багато чого можна. І ми вирішили більше не боятися.

Вони відчували траву під ногами і на взутті. Дивувало й це, звичною була тверда долівка плаців для перекличок.

– Ходімо ліворуч, – запропонував Бухер.

Вони рушили ліворуч. Їм трапився кущ ліщини, вони пішли довкола нього, розгортали гілки, торкалися листків і бруньок. Новим було й це відчуття.

– Тепер ходи праворуч, – мовив Бухер.

Вони пішли праворуч. Це виглядало по-дитячому, але дарувало їм глибоке задоволення. Могли робити що завгодно. Ніхто не наказував. Ніхто не кричав і не стріляв. Вони були вільні.

– Це як сон, – сказав Бухер. – Лише страшно, що прокинешся, а довкола знову бараки й мерзота.

– Тут і повітря інше. – Рут дихала глибоко. – Повітря живе, а не мертве.

Бухер уважно дивився на неї. Її обличчя вкрив легкий рум’янець, очі блищали.

– Так, повітря живе, пахуче. Воно не смердить.

Вони стояли поруч із тополями.

– Можемо посидіти тут, – мовив він, – ніхто нас не зганятиме. Якщо схочемо, можемо навіть танцювати.

Вони всілися й розглядали жуків і метеликів. У таборі бачили лише щурів і мух з блакитним полиском. Слухали дзюркіт струмка під тополями. Чистого і швидкого. У таборі води завжди бракувало, а тут вона текла просто так. Доведеться наново звикати до багатьох речей.

Вони спускалися. Не поспішали, часто зупинялися. Врешті опинилися в улоговині, а, коли озирнулися, табору вже не було. Вони довго сиділи мовчки. Не було ні табору, ні поруйнованого міста. Вони бачили лише луку, а над нею м’яке небо. Відчували прохолодний вітер на обличчі, і, здавалося, він віє крізь чорні павутини минулого, ніжними руками відкидає їх геть. «Мабуть, так воно і має починатися, – думав Бухер. – Із самісінького початку. А не з гіркоти, спогадів і ненависті. З найпростішого. З відчуття себе живим. Живим не всупереч, як у таборі. Просто живим». Він відчував, що це не втеча. Він знав, чого від нього хотів 509: щоб він став одним із тих, хто витримає, не зламається, аби свідчити і боротися. Але він раптом відчув, що відповідальність, яку йому передали мертві, лише тоді не стане нестерпним тягарем, коли буде ще й це ясне, сильне відчуття життя і він зможе його зберегти. Воно триматиме його й надаватиме подвійної сили: не забути і не пропасти під тягарем спогадів – так, як говорив на прощання Берґер.

– Рут, – мовив він згодом, – якщо починати від самого початку, як ото ми з тобою, то попереду має чекати багато щастя.

Сад цвів, але коли вони наблизились до білого будинку, то побачили, що позаду нього впала бомба. Вона зруйнувала всю задню частину, вцілів лише фасад. Були навіть різьблені двері. Вони прочинили їх, але опинилися на купі руїн.

– Це ніколи не був будинок. Весь цей час…

– Добре, що ми не знали, що він зруйнований.

Вони роззиралися. Обоє вірили: доки стоїть дім, вистоять і вони. Вірили в ілюзію. В руїну з фасадом. У цьому була іронія і водночас дивна потіха. Вона їм допомогла, а це, врешті, було головне.

Загиблих вони не знайшли. Мабуть, коли влучила бомба, будинок уже був порожній. Збоку, під руїнами виявились вузькі перехняблені двері, а за ними кухня.

Маленьке приміщення було лише напівзруйноване. Піч уціліла, на ній навіть стояли пательні та баняки. Трубу було легко закріпити і вивести у вікно.

– Можна розпалити, – сказав Бухер. – Надворі досить дерева.

Він порпався серед уламків.

– Тут під низом є матраци, за кілька годин можна їх видобути. Починаймо.

– Це не наш дім.

– Він нічий. На кілька днів можемо залишитися. Для початку.

Увечері на кухні було два матраци. А ще вони знайшли запорошені ковдри і цілісінький стілець. У шухляді столу виявили кілька виделок, ложок і ножів. У печі потріскував вогонь. Дим по трубі виходив назовні крізь вікно. Бухер порпався в завалах.

Рут знайшла уламок дзеркала і потай сховала його до кишені. Тепер вона стояла коло вікна і дивилася в дзеркало. Чула вигуки Бухера і відповідала, але не зводила очей із того, що бачила. Сиве волосся, запалі очі, згірклий рот із великими просвітами на місці зубів. Дивилася довго й безжально. А тоді вкинула дзеркало у вогонь. Прийшов Бухер. Він знайшов подушку. Небо тим часом зробилося яблучно-зелене, а вечір дуже тихий. Вони дивилися крізь розбите вікно і раптом усвідомили, що самі. Вони вже майже забули, як це. Поруч завжди був табір із його тлумами людей, переповнені бараки, навіть вбиральні переповнені. Добре було мати товаришів, але неможливість побути на самоті часто пригнічувала. Це був наче каток, який розчавив індивідуальне Я і перетворив його на масове.

– Рут, як дивно раптом бути самим.

– Так, наче ми останні люди.

– Не останні. Перші.

Один із матраців вони поклали так, аби могти дивитися крізь відчинені двері. Відкрили кілька консервів і їли, а тоді сіли поруч у дверях. По обидва боки руїн мерехтіло останнє світло.

Примечания

1

Згляньтеся, згляньтеся, прошу вас! (Італ.)

2

Вам нездужається? (Англ.)

3

Ви надто багато випили коктейлів. Маріо, любий, допоможи пані вийти. Яка прикрість! (Англ.)

4

Але, синьйоро, ви дійсно недужа. Дозвольте, я відправлю вас до лікарні? (Англ.)

5

Робіть ставки (фр.).

6

Але сучий син! (Англ.)

7

Rückert F. «Aus der Jugendzeit, aus der Jugendzeit».

8

Eichendorff v. J. «Sehnsucht».

9

Розмовна англійська (англ.).

10

Марнота марнот (лат.).

11

Вершки суспільства (фр).

12

Мафусаїл – біблійний герой, пращур Ноя, жив сімсот вісімдесят два роки.

13

Й. В. Ґете «Міньйона» (переклад М. Рильського).

14

Що за думки (фр.).

15

У профіль (фр.).

16

Крепдешинова сукня (фр.).

17

«Німеччина, Німеччина понад усе!»