Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Краще піти, як буде сила, – сказав Зульбахер. – Нічого не зміниться, а що довше залишатимемось, то буде важче. Не встигнемо озирнутися, як опинимося в новому таборі – для людей, які не знають, куди їм подітися.
– Гадаєш, ти це витримаєш?
– Я набрав чотири з половиною кілограми.
– Цього не досить.
– Я не буду перевтомлюватись.
– А куди ти плануєш? – спитав Лєбенталь.
– У Дюссельдорф, шукати дружину…
– Як ти збираєшся туди потрапити? Потяги туди ходять?
Зульбахер знизав плечима.
– Я не знаю. Але тут є ще двоє, вони теж хочуть у ті околиці. У Золінґен і Дуйсбурґ. Ми можемо триматися разом.
– Твої старі знайомі?
– Ні. Але це вже щось, не доведеться діставатися самотою.
– Так, то правда.
Він потряс іншим руки.
– Харчі маєш? – спитав Лєбенталь.
– На два дні. Зголосимося дорогою в американські адміністрації. Якось дамо собі раду.
Він і ще двоє, які прямували в Золінґен і Дуйсбурґ, рушили в долину. Зульбахер обернувся і помахав, а тоді зник, не озираючись.
– Він має рацію, – мовив Лєбенталь. – Я теж іду. Цього вечора зупинюся в місті. Маю поговорити з деким, хто планує стати моїм партнером. Хочемо розпочати справу. У нього є капітал, у мене – досвід.
– Добре, Лео.
Лєбенталь витяг з кишені пачку американських цигарок і передав її по колу.
– Це буде велика справа, – сказав він. – Американські цигарки. Як після останньої війни. Треба не пропустити момент.
Він розглядав барвисту пачку.
– Краще за будь-які гроші, я вам кажу.
Берґер всміхнувся.
– Лео, – мовив він, – ти в порядку.
Лєбенталь недовірливо глянув на нього.
– Я ніколи й не казав, що я ідеаліст.
– Не ображайся. Я ж без задньої думки. Завдяки тобі ми стільки разів протрималися на плаву.
Лєбенталь байдуже всміхнувся.
– Робиш, що можеш. Завжди корисно мати поміж себе практичну ділову людину. Якщо я можу щось для вас зробити… Бухере, ти що плануєш? Залишишся тут?
– Ні. Чекаю, поки Рут зміцніє.
– Добре. – Лєбенталь вийняв з кишені американську авторучку і щось записав. – Ось, моя адреса в місті. Про всяк випадок…
– Звідки в тебе авторучка? – спитав Берґер.
– Виміняв. Американці шаленіють за сувенірами з табору.
– Що?
– Вони збирають сувеніри. Все без розбору. Пістолети, кинджали, відзнаки, батоги, прапори – це добрий ґешефт. Я зробив ґрунтовні запаси, треба ж дбати про справу.
– Лео, – сказав Берґер. – Як добре, що ти є.
Лєбенталь беземоційно кивнув.
– Ти наразі залишишся?
– Так. Поки побуду тут.
– Тоді ми з тобою бачитимемося час до часу. Я ночуватиму в місті, а їсти приходитиму сюди.
– Я так і думав.
– Звісно. Цигарок маєш вдосталь?
– Ні.
– Ось. – Лєбенталь витяг з кишені дві запаковані пачки і дав по одній Берґерові й Бухерові.
– Що в тебе ще є? – спитав Бухер.
– Консерви. – Лєбенталь поглянув на свій годинник. – Мені час іти…
Він витяг з-під свого ліжка новий американський дощовик і надягнув його. Ніхто вже нічого не казав. Вони б не здивувалися, якби виявилося, що надворі його чекає машина.
– Не згубіть адреси, – сказав він Бухерові. – Було би прикро, якби ми більше не побачилися.
– Ми йдемо разом, – повідомив Агасфер. – Карел і я.
Вони стояли перед Берґером.
– Залиштеся ще на кілька тижнів, – сказав він. – Ви ще не досить зміцніли.
– Ми хочемо геть звідси.
– Знаєте, куди підете?
– Ні.
– То чого ж ви йдете?
Агасфер зробив невиразний жест.
– Тут ми набулися.
Він був одягнений у старомодний сіро-чорний плащ із довгим, аж до ліктів, коміром, як у візника. Його для Агасфера пристарав Лєбенталь, він уже взявся до справ. Плащ належав гімназійному професорові, який загинув під час останнього бомбардування. Одяг Карела був скомбінований із різних видів американської уніформи.
– Карелові треба йти, – сказав Агасфер.
Надійшов Бухер, він роздивлявся Карелів костюм.
– Що то на тобі таке?
– Його всиновили американці. Той полк, що перший пробився сюди. Вони прислали за ним джип, частину дороги я поїду з ним.
– Тебе теж усиновили?
– Ні. Я просто під’їду трохи.
– А тоді?
– Тоді? – Агасфер дивився в долину, його плащ лопотів на вітрі. – Є стільки таборів, де я мав знайомих…
Берґер поглянув на нього. «Добре його вбрав Лєбенталь, – подумав він, – має вигляд пілігрима. Ходитиме від табору до табору. Від могили до могили. Хоча якому в’язневі дістався такий люксус, як могила? Що ж він тоді збирається шукати?»
– Ти знаєш, – повів Агасфер. – Буває ж, що когось зустрінеш просто на вулиці, зовсім несподівано.
– Так, старий.
Вони дивилися, як віддаляються дві постаті.
– Дивно, що ми отак розходимося, – сказав Бухер.
– Ти теж скоро підеш?
– Так. Але ми не повинні просто так загубитися.
– Повинні, – відказав Берґер. – Повинні.
– Після всього пережитого тут ми мали б колись зустрітися.
– Ні.
Бухер підвів погляд.
– Ні, – повторив Берґер. – Ми не маємо забути. Але нам не треба робити з цього культ. Інакше ми назавжди залишимося в тіні цих проклятих веж.
Малий табір спорожнів. Його вичистили, а мешканців розмістили у робочому таборі та казармах СС. Використали потоки води, купу мила і засобів дезінфекції, але запах смерті, бруду й злигоднів досі висів над ним. У паркані з колючого дроту всюди поробили проходи.
– Думаєш, ти не стомишся? – спитав Бухер у Рут.
– Ні.
– Тоді ходімо. Який нині день?
– Четвер.
– Четвер. Добре, що дні знову мають назви. Тут у них були лише номери. Сім у тижні. Всі однакові.
Вони отримали документи в адміністрації табору.
– Куди підемо? – спитала Рут.
– Туди. – Бухер показав на пагорб з білим будинком. – Спершу підемо туди і поглянемо на нього зблизька. Він приніс нам щастя.
– А тоді?
– Тоді? Можемо повернутися сюди. Тут є їжа.
– Не повертаймося. Ніколи.
Бухер заскочено поглянув на Рут.
– Добре. Чекай. Я принесу наші речі.
Речей було небагато, але вони мали хліб на кілька днів і дві бляшанки згущеного молока.
– Ми справді йдемо? – спитала вона.
Він бачив напруження на її обличчі.
– Так, Рут, – відповів.
Вони попрощалися з Берґером і пішли до хвіртки, вирізаної в паркані з колючого дроту. Вони, хоч і не відходили далеко, вже кілька разів були за межами табору, та, стоячи по інший бік паркана, щоразу однаково хвилювалися. Невидимо присутніми ще здавалися електричний струм і кулемети, точно націлені на цю голу доріжку. Щойно зробили перший крок за паркан, їхні серця затріпотіли. А тоді вони ступили в безмежний світ.
Повільно йшли поруч. День був м’який
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.