Читати книгу - "Лихі люди, Панас Мирний"

 зараз   кинувся  на постіль і прикрив подушкою голову.  Він увесь  тремтів, як у трясці, скорчувався і ховався під  подушкою. Трохи  перегодом, крадькома, висунув голову  з-під подушки і почав дослухатись. З сусідньої хати, з-за стіни, виразно доносився  до  його  чийсь важкий, журливий спів.  Пісня гула, як сум  тяжкий; тужила  — як  журба  пекуча, на  всю  тюрму... Плачем бриніла вона  у вогкому хатньому повітрі. Петро зовсім  розкрив голову, підвівся, сів. Мов  привіт знайомого товариша, пісня звеселила його:  він  почав  усміхатись, прояснятись. Він  зразу  пізнав і той  голос, і ту пісню...

— Ага!.. ого!.. — радіючи скрикнув Петро. — Товаришу щирий! і яким  тебе побитом занесло сюди?..  От спасибі, так спасибі!.. Неждано, негадано... Ти кажеш: поїдемо гуляти по Дніпрові?.. Добре, поїдемо!..

Петро схопився; заплескав у долошки; забігав  по  хаті.

— Поїдемо!  поїдемо!.. Тільки от  що:  тепер  Дніпро такий  сердитий, а  в  тебе  човен   хисткий... Одначе не  біда! Я прив’яжу себе, щоб  не хитатись.

Петро кинувся до  постелі, ухопив  простиню у руки... Де-е-р-р! так і розпанахав уподовж, видравши стьожку завширшки в долоню.

— До  чого  б тілько  прив’язатись? Ага!  Ось  до сії дошки...

Руки  у Петра трусилися. Миттю він закинув стьожку за стовпчик кроваті, миттю  обкрутив кругом шиї.

— Саме  добре! тепер  гаразд!..  Одчалюй тепер!..  одпихай, брате!..

І  він  вагою  усього  тіла  наліг  на  стьожку, падаючи на коліна... Світ  у віччю  закрутився, потемнів; обличчя синіло; голова  нижче та нижче спускалася... Хвилина... друга... третя... Промінь ясного сонця стрілою промчавсь крізь вікно і упав  якраз Петрові у вухо.  Голова  його  ще  нижче опустилася; лице  налилося кров’ю; очі витріщились... а промінь  заграв-застрибав на  його   нечесаній  голові. Він мов  стукотав у неї, будив  його... Шкода! Незабаром налетіла  сиза  хмара  і вкрала блискуче сонце. Сумні  померки розіслалися навкруги, — усе похмуріло, затихло... Тілько з другої хати доносилася сумна, журлива пісня... Аж ось вона піднялась угору, забриніла і — замерла... Холодно і пусто стало.  Туловище Петрове божевільно дивилося мертвими очима на чорну  долівку  — та нічого  вже  не бачило.

Через  три дні, надвечір, виїздив з тюремного двору візок, на котрому вивозили гній і всяку  нечистоту. Тепер  на йому лежало щось  прикрите сірою  рядниною; а триногу кобилу поганяв, ззаду  ідучи, кривоногий сторож.

То  везли  шматоване Петрове тіло  ховати.   Кобила дотягла  до  кладовища і стала.  Між  кладовищем і шляхом, коло  окопу, чорніла неглибока яма;  а на окопі сиділи два грабарі  — один  чорнявий, другий  білявий, і мовчки курили люльки. Коли повозка наближилася, вони  разом  устали  і узялися за лопати.

— Що  воно  таке, скажіть на  милость Божу?  — спитав білявий у сторожа.

— А бог його  знає.

— Старе  чи молоде?

— Панич, — одказав сторож.

— Панич?! — дивуючись скрикнули грабарі.

— Що  ж він  зробив таке, що  його  заперли? — спитав чорнявий.

— А хто його  знає. Нічого не зробив: писав щось  таке...

Грабарі стали, задумалися.

— Отак, Пилипе, — вимовив білявий до чорнявого, — і вчися — лихо, і не вчися — лихо!

Узяли  труну  з воза, спустили у яму  і закидали землею.

— Царство йому  небесне! — сказав Пилип, закінчивши роботу. — Може, він  і добрий чоловік був...

— Тю-тю! — відказав сторож. — Яке  йому  царство небесне  — коли  повісився?

— Лиха  вже  його  година вішала, а не сам  собою! — зарішив білявий.

І, закинувши лопати на плечі, пішли грабарі  позаду воза, попихкуючи люльки.

Сонце сіло. Землю обняла тиха ніч. Небо розгорнуло намет  свій  — синій, широкий, глибокий!  Зорі, мов  малі діти, видивлялися з його своїми блискучими очима. Місяць плив  по небу, розливаючи білувастий світ, котрий мішався з вечірніми померками. Безжурно він дивився на гори, долини, на  втихаюче місто.  Байдуже йому, що  робилося тут, на сій землі, — холодним оком  зорив він усюди... Що йому  за діло, що  край  кладовища чорніла свіжою землею свіжа  могила? Та й кому  яке  діло  до того?!

Ось на широкому майдані, з-за церковної тіні, виткнулось чотири людських постаті. На  декотрих жовтіли на головах солом’яні брилі, на других чорніли високі циліндри. У одного  довга  одежа  спускалася до самих  ніг;  широкі рукави майтолали сюди  й туди, — тоді як на других були якісь коротенькі куцини. Видно було, що  між  трьома панами замішався піп.  Тихо  вони  посували уперед; жарти  та регіт не сходили з язиків.

— А ви чули  новину? — спитав піп.

— Яку?

— Мої  товариші піймались у тюрму.

— Дивно, що  твої  товариші у тюрмі, а ти  й досі  ні!  — проказав, жартуючи, чийсь товстий голос.

— А справді дивно! — зареготався піп. — Їй-богу, правду кажу; якби  довше був постояв з ними на кватирі, то, певне, і сам би був там... Одного позавчора зловили; веселий — знай співає! Мабуть, чує свою  скору  погибель. А другий  четвертого дня повісився. Дурний! Коли вже наважився вмирати, то так би і вмирав. От би і мені  перепало рублів  зо три  на похороні. Було  б на пулечку! А то наш  кривоногий сторож сам  і ховав, і поминав.

Отак розказував молодий тюремщицький батюшка, отець Григорій Попенко, заливаючись веселим реготом.

Тут  саме  вони  дійшли до  краю  майдану і стали  проти улиці.

— А що ж, може, пом’янемо товариша? — спитав  товстий голос.  — Ще  поки спати, — одну  можна збити.

— Та  кажу  ж, не  заробив на  похороні!  — зареготався батюшка. — Ні, пора  спочивати; назавтра служба... — І він позіхнув на все горло.

— На  добраніч!  Піду   ще  правило  читати,  —  сказав, прощаючись з своїм  новим товариством — записними картьожниками, — і повагом поплівся улицею.

Чи спала  ж то ту ніч Телепнева мати?  і що снилося старій  людині?.. Вона  уже  добралася додому;  горює  разом  з батьком (котрого скинули з місця) по своєму  безталанному Петрусеві.  Сумуючи,  шепчуть  вони   таємно  обоє:   «Лихі люди! лихе  товариство!»

Добиралося за північ. Місто спало; огні  потухли. У одному  тілько  здоровенному будинку, посеред міста, світло не  вгасало і досі.  У великій, розкішно убраній килимами хаті, зігнувшись над столом, сидів  товариш прокурора Шестірний і, розбираючи Телепневі бумаги, писав. Коли на яку годину  одривався він від писання, щоб передихнути, одкидаючись на спинку стула  і зажмурюючи очі, то перед ним  одно  за одним носились — ордена, вище  місце... і усміхалося, граючи очима, молоде личенько багачки-жінки...  Шестірний і собі усміхався, — вилискував своїми тонкими зубами і, забуваючи