Читати книгу - "Лихі люди, Панас Мирний"

Панас Мирний

Лихі люди

І день іде, і ніч іде.

І, голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки?

Т. Шевченко

Після похмурої темної ночі, в котру  не  переставав хлюскати лапастий дощ, розливаючи великі річки-озера по землі, починало світати. Край неба жевріло рожевим огнем;  горіло   і  миготіло ясним  полум’ям. Серед   того зарева   стовпом  стояла  кривава  попруга і  переписувала його  надвоє. Повітря ні ворухнеться: стоїть  і мліє;  усюди тихо, німо, — здається, немов світ, затаївши в собі дух, дожида чогось... Аж ось пройшла хвилина... друга...  З-за землі, на кривавій попрузі неба скочила невеличка іскорка; довга проміняста стяга  протяглася від неї над землею; далі викотивсь серп  огненного кільця і — пучок  світу поливсь, розливаючись по  горах, лісах, по  високих будівлях.  Далі все  більше  та більше  випливає з-за землі  широкий серп, мов  хто  невідомий  підсував з  того  боку  гаряче іскристе коло.  Ось  і все  воно  випливло — чисте  та  ясне, граючи своїм  світом. Застрибали його  промінясті голки по землі; заграли ясні  іскорки по росі;  розстилались-лягали різні кольори по воді. Світ зрадів, празникуючи своє  величне свято... Синє, глибоке небо  розгортало своє  безкрає поле, немов казало: котись по  мені  куди  хоч і як  хоч, — я буду розстилатись, розрівнюватись перед  тобою, щоб  не  було тобі  ні  впину, ні  перегороди!  І  справді, на  йому  не  було ні плямочки, ні смужечки — чисте, високе, глибоке!.. На другому   кінці   стояв   тілько   місяць — блідий, похмурий; мов  старий  лисий  злодюга, він  тупцювавсь  на  одному місці, боязко блимаючи своїми темними плямами на сонячне ясне  обличчя, і дедалі  все  бліднів та зникав, мов розтавав від гарячого лизання довгих промінястих язиків...

Вітер, скотившись з гір у долини, ховався по темних ярах і щось  глухо бубонів високим скелям та глибоким ровам... І — здавалось — вони  дослухались до того таємного гомону: скелі  грізно висовували свої  гострі  голови, а рови  густіше засновували  в  сизий  туман   свої  пориті  боки   та  чорне слизьке  дно...   Повітря  було  чисте,  прозоре.  По   йому, знай, то сюди, то туди літали  іскорки сонячного світу:  то закручуючись у круги, то вистрибуючи одна  поверх  одної, як сніг у завірюху... А земля? Земля, як хороша молода дівчина, сором’язливо спускала з свого  тіла димчату сорочку ночі  і відкривала своє  пишне лоно. Сонце обливало його рожевим світом; цілувало тисячами своїх гарячих іскорок; гріло-пестило теплом свого  проміння... Прокинулось усе. Обізвалась трава  голосами тисячі своїх  жильців: коників, метеликів, жуків;  окликнулись луки  сотнями перепелів; луги, струшуючи срібну  росу, розлягалися співами своїх соловейків, голосним кукуванням сивих  зозуль, журливим туркотанням горлиць, — тоді як  в повітрі  бриніла дзвінка жайворонкова пісня... Крикнув бугай  у болоті  — і замовк; сумно  роздався його голосний поклик на всю околицю — і затих. Заревли корови по дворах;  закричали гуси на плавах; протягли своє  «ку-ку-ріку!» горлаті  півні... Усе рушилось. Прокинулися і люди;  протираючи очі, заговорили... Пішов їх глухий  гомін  від  краю  землі  і до  краю, з  одного боку на другий, стрінувся з світовим клекотом — і все злилося в одну пісню життя. Все зраділо, стріваючи день;  і день зрадів, розцвітаючи, ясний теплий, погожий...

І місто  П. зраділо ясному світові:  усе кругом заворушилося. З дальніх  кінців його  вулицями потяглися вози, риплячи своїми ярмами. На  возах  була всяка всячина, що тілько родила  і носила на собі сира земля:  тут було, великою працею добуте, зерно, годовані свині, кури, качки, гуси; тут була овощ  огородня, садова  й польова. Все це везлося на  базар, — кому  нужно, збути;  що  потрібно — купити. Коло  возів, нарівні з  волами,  пленталися  похмурі хазяї того  добра  — в  одних   сорочках, босі, з  підсуканими по коліна штанами. Ноги у їх були  чорні, в калу, як  і ноги  їх скотини. На декотрих возах сиділи  або, обпершись, лежали їх жінки, дочки, перші — в свитках, другі  — в керсетках або  й так  у вишиваних сорочках, з червоною стрічкою у косах.  Ще  далеко до базару  стрівали їх в кальних улицях швидкі заялозані перекупки, довгополі бородаті євреї.  І ті, і другі питалися, що везеться; ставали, торгувалися, лаялися. Від крику та гуку, що піднімався по вулицях, прокидалися жильці. Там, у однім  вікні, грюкнув прогонич — і розчинилася віконниця: у вікні  показалася чоловіча постать у розхристаній сорочці — заспана, з задутими очима, виткнулась, глянула — і сховалася. Коло другого дому лазила по драбинці дівчина, відкривала віконниці; коло третього  те саме робив чоловік. По вулицях, попід  хатами  втоптаними стежками, потяглися пани, панії  з горничними, кухарями й куховарками, котрі  несли позаду  їх корзини, кошики, а там і сама  яка  господиня, міщанка або  козачка, поспішала з саковками, щоб  набити їх зарані всякою овощю, яку навезли на  базар:   бо  треба  скупитись, зарані витопити, ще й обід чоловікові однести у поле.  На базарі  стояв  крик, лемент. Там везли  те, там друге; той біг до того воза, той до другого. Люди, як  хвилі, носилися, мчались, торгувались, кричали. Їх крик зливався в один  довгий гук, котрий почався  з світом, а кінчиться хіба  пізньої ночі.  Тепер його саме прорвало... Усе місто клекотіло одним  клекотом, гуком, що зливався з тисячі голосів, з різних мов  в один  голос, в один гомін... А над розбурканим містом  високо піднімалося веселе  сонечко і радісно обдавало усіх своїм  теплим світом. Усе йому  раділо; усе його  з гомоном стрівало радіючи. Не тілько  люди, — хати, будинки... і ті ясно  виходили з-за тіні і усміхалися своїми білими стінами.

Одна  тілько  тюрма  не раділа  тому ранкові. Небілена спочатку, почорніла від негоди, висока, у три яруси, з чорними, заплутаними в залізні штаби, вікнами, обведена високою кам’яною стіною, наче  мара  яка, стояла вона  над горою  і понуро дивилася у крутий яр. Про  неї байдуже, що небо  було  ясне, що  сонце світе  любо, що  люди  гомонять так дуже...  Німа  і мовчазна, від неба  вона  крилася чорною залізною покрівлею, з червоними від іржі, мов вирвані зуби, верхами; від  світу  куталась у свій  бурий  цвіт  та померки вузького двору, — не  видно було, щоб  і сонце на  неї  світило;  від гомону затулялася високою огорожею, — товстою кам’яною стіною. Все кругом неї було тихе, мертве. Людей не видко. Один