Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

І тоді жах охопив Евага, бо ж в усьому, що коїлося, упізнав він дію якогось чаклунства, що не знало меж і перевершувало сили усіх смертних чаклунів. Ясно стало йому, що його високий дім з граніту більше не стояв на узбережжі Му Тулану, а вгруз підмурівками в один із горішніх стрімчаків айсберґа. Тремтячи, опустився чаклун на коліна й возніс молитви до Великих Древніх, які потайно мешкали у попідземних печерах або жили під морем і в понадземних просторах. І, поки він молився, почулося йому, що в двері його дому хтось гучно постукав. 

Вкрай наляканий та зачудований, зійшов Еваг на діл і широко розчахнув вхідні двері. Перед ним стояло два чоловіки або створіння, що мали подобу чоловіків. Обидва були незнайомі з виду, світлошкірі, а замість мантій мали на собі ткані рунами одіяння, подібні до тих, які носять чаклуни. Руни були грубі та чужинські, проте, коли чоловіки заговорили до нього, він таки зрозумів дещо з їхньої мови, яка була одним із діалектів гіперборейських островів. 

— Ми служимо Тому, чиє пришестя провістив пророк Літ, — мовили вони. — З просторів, які лежать за межами півночі, прибув він у своїй плавучій цитаделі, крижаній горі Йікілт, аби рушити у мандри земними океанами та винищити своїм холодним сяйвом усіх тих миршавих людців, що населяють їхні береги. З усіх живих на обширах острова Туласк зберіг він лише нас двох, узявши із собою на Йікілт, щоб ми супроводжували його в морській подорожі. Він загартував нашу плоть, аби стала вона відпорною до лютого холоду його оселі, й зробив так, аби могли ми дихати повітрям, у якому жодна смертна людина не може й дихнути. Зберіг він іще трьох і своїми чарами пристосував до холоднечі та розрідженого ефіру, що повсюди слідують разом з Йікілтом. Вітаємо тебе, о Еваже, якого ми знаємо з цього знаку як великого чаклуна, оскільки було обрано та звільнено від згуби лише наймогутніших чорнокнижників. 

Почуте до краю приголомшило Евага, але, бачивши, що матиме справу з такими ж людьми, як і він сам, чаклун заходився докладно розпитувати магів з Туласку. Вони звалися Дуні та Укс Лоддан і були премудрими знавцями вчення прадавніх богів. Імення того Древнього, якому вони служили, було Рлім Шайкорт, і жив він у найвищій вершині крижаної гори. Ці двоє не розповіли Евагові нічого про природу та властивості Рлім Шайкорта, а щодо служіння цій істоті, то визнали хіба, що полягало воно у поклонінні, яке справляють богові, а також у зреченні всіх уз, які донедавна пов’язували їх з людством. І сказали вони Евагові, що він разом із ними має постати перед Рлім Шайкортом і виконати належний обряд ушанування та прийняти обітниці остаточного відчуження. 

Тож Еваг пішов з Дуні та Укс Лодданом, які повели його до велетенської крижаної скелі, що, не танучи, здіймалася до тьмяного сонця, нависаючи над усіма іншими стрімчаками, які височіли на пласкій верхівці айсберґа. Та скеля була порожниста і, зійшовши на неї крижаними східцями, усі троє дісталися нарешті палацу Рлім Шайкорта, подібного до округлої бані, в центрі якої лежала кругла брила, утворюючи собою п’єдестал. А на тому п’єдесталі була істота, чиє пришестя туманно провістив пророк Літ. 

Від вигляду тієї істоти Евагове серце на мить застигло від жаху а слідом за жахом йому до горла підступила нудота від надзвичайної огиди, адже в усьому світі не було нічого, що в мерзенності своїй могло дорівнятися Рлім Шайкортові. Він був подібний до товстого білого хробака; одначе громаддя його тіла було більшим, аніж у морського слона. Його згорнутий напівкільцем хвіст був завтовшки такий самий, як серединні складки тулуба, а передня його частина здіймалася над круглим п’єдесталом у формі білого диска, і на ній невиразно позначалися риси обличчя, що не могло належати ані земному звірові, ані океанському створінню. І посередині того обличчя, сягаючи від одного краю диска до іншого, кривився нечистий рот, який постійно розверзався та стулявся, являючи очам бліду, без’язику й беззубу пащу. Очниці Рлім Шайкорта були розташовані близько одна до одної між неглибокими западинами ніздрів, і були ті очниці безокими, але щомиті в них з’являлися кулясті краплі якоїсь речовини, що мали барву крові та форму очних яблук; раз у раз ті краплі лускали та скрапували на долівку перед п’єдесталом. І в тому місці з підлоги крижаної бані здіймалися дві утворені невпинним крапотінням тих кулястих крапель подобини сталагмітів, пурпурові й темні, неначе запекла й замерзла кров. 

Дуні з Укс Лодданом розпростерлися ницьма перед тим створінням, і Еваг визнав за краще наслідувати їхній приклад. Лежачи долілиць на кризі, він чув, як ті червоні краплі з плюскотом падають на долівку, немовби важкі сльозини, а тоді під банею над головою в нього залунав голос, і голос той був схожий на гомін якогось потаємного водоспаду в порожнистому льодовику, повному каверн. 

— Уздри, о Еваже, — мовив той голос. — Вас трьох зберіг я від загибелі, що спіткала ваших земляків, і зробив вас такими, як ті, що населяють джерело усякої холоднечі та можуть дихати у безповітряній пустці. Здобудеш ти невимовну мудрість і майстерність, якої не до снаги опанувати жодному смертному, коли поклонятимешся мені й підпорядкуєш мені свою волю. Зі мною рушиш ти у мандри межи королівствами півночі, проминатимеш зелені південні острови й бачитимеш, як у світлі з Йікілта впаде на них біла смерть. Наше пришестя принесе вічний мороз на їхні сади й позначить плоть людей, які їх населяють, печаттю тієї безодні, в студені якої одна по одній блякли найполум’яніші зорі, а осердя сонць вкривалися памороззю. Усе це ти побачиш на власні очі, бо будеш як один з володарів смерті, богоподібний та безсмертний, і зрештою повернешся зі мною до того світу за межами крайнього полюса, в якому розташована моя предковічна імперія. Адже я є той, чиєму пришестю не можуть опиратися навіть боги. 

Тоді, розуміючи, що вибору у цьому питанні він не має, Еваг проголосив, що охоче поклонятиметься та служитиме білому хробакові. За настановами Дуні та Укс Лоддана, він виконав семикратний обряд, зміст якого заледве чи годиться переповідати тут, і склав трикратну обітницю невимовного відчуження. 

Після того багато днів і ночей плив він із Рлім Шайкортом, прямуючи на північ уздовж узбережжя Му Тулану. Дивним чином відбувалася та подорож: здавалося, що велетенський айсберґ скеровувало чаклунство хробака, яке щоразу переборювало вітри та течії. Й щоразу, денно і нічно, сніп холодного сяйва бив з Йікілта вдалечінь, неначе промені смертоносного маяка. Сяйво те перехоплювало величні галери, що пливли на південь, і їхні команди навіки застигали при веслах; і часто чари хробака захоплювали та занурювали зустрічні кораблі в нові крижані бастіони, які щоденно утворювалися навколо основи гори, що, пливучи, невпинно розросталася. 

Чудові гіперборейські порти, вщерть заповнені морськими суднами, завмирали при наближенні Рлім Шайкорта. Нерухоміли їхні вулиці та корабельні, нерухоміли кораблі в їхніх гаванях, коли бліде світло торкалося їх і плинуло далі. Далеко вглиб суходолу сягали