Читати книгу - "Остання крапля, Галина Цікіна"

«Ох, завтра буде їм про що поговорити», — промайнуло в жінки в голові, але вона не хотіла зосереджуватися на цій думці. Вероніка прагнула продовжити приємну розмову, нехай навіть на поминках.

Денис Ластівенко заніс у магазин два паки з газованою водою. Поставив товар під прилавок і поглянув на дружину, що саме віддавала решту покупцеві.

Її фігура, звісно, змінилася за ці кілька десятиліть, що вони разом. Надія набрала з десяток кілограмів, але Денис уважав, що це зовсім не зіпсувало її краси. Йому подобалися ці пухкенькі щоки й по-дитячому милі губки «бантиком». Та і як він міг докоряти дружині у зайвій вазі, коли й сам не дуже переймався дієтами й правильним харчуванням?

— Що? — сором’язливо запитала в нього Надія, коли покупець нарешті пішов.

— Та нічьо, — опустив очі Денис, — просто ти гарна.

— Отакого комплімента я не ожидала, — заливисто засміялася жінка.

Чоловік стенув плечима і швидко сховався в комірчину. Він переставив кілька ящиків із крупами на полицю і перевірив, чи наявна інша продукція. Коли за кілька хвилин знову повернувся до магазину, його дружина задумливо дивилась у вікно. Від її дитячої привабливості не залишилось і сліду. Обличчя було злякане й аж якось постаріло від того страху.

Чоловік простежив її погляд і побачив у вікні похоронну церемонію. Саме проводжали в останню путь Антоніну Долю.

— Чого ти там стоїш? — У чоловіка все стислося всередині. — Чьо себе мучаєш?

— Думаєш, нам нада було сказать? — тихо запитала вона.

— Шо сказать і кому?

— Ти й сам знаєш. Сказать поліції про бабу Тоньку.

— Нам нічого казать, Надю. І, по-моєму, ми вже давно закрили тєму, — Денис відчув, як запалали його щоки, він рідко дозволяв собі говорити з коханою в такому тоні.

Надія замовкла й відійшла від вікна. Повернулася за прилавок і почала гортати журнал, куди записувала борги. Гортала вона його без особливого ентузіазму, весь час кидаючи погляд у вікно. Денис здогадувався, що дружина переживає зараз складні емоції, але уявлення не мав, що сказати і зробити, аби її заспокоїти. Чоловік знав, що не сильний у словах і порадах, тому ніколи не брався за те, чого не вмів.

— Вона була поганою людиною, — раптом промовила Надія. Жінка закрила журнал із такою силою, що ляскіт луною прокотився їхнім невеличким магазином.

Денис випростався. Він ненавидів свій характер за те, що в таких ситуаціях не міг вимовити й слова. Та все ж підійшов до дружини і взяв за руку.

— Вона була поганою людиною, — повторила жінка, тепер її очі іскрилися, як холодні крижинки, — і горіти їй за це синім полум’ям.

***

Коли похоронна процесія минала продуктовий магазин під назвою «Ластівка», Вероніка краєм ока помітила у вікні Надію Ластівенко. Жінка не звернула на власницю крамниці особливої уваги, бо Тарас знову її відволік. Чоловік розповідав одна за одною кумедні історії, тому в неї був зовсім не поминальний настрій.

Вероніка, на свій сором, згадала, де вона, лише тоді, коли процесія повернула на кладовище. Жінка наче схаменулася, віддала решту коробок Тарасу й поспішила до Тані.

Священник саме почав відспівувати померлу, коли Вероніка протиснулася до Тані і взяла її під руку. Краєм вуха вона почула розмову двох жінок похилого віку, що стояли неподалік.

— Поглянь, тут і Кучеров, — напівпошепки мовила одна.

— А дружина його де?

— Та біс її зна. Але мені здається, що вона йому не сильно потрібна.

Вероніка не бачила, але шкірою відчула їхні погляди на своїй спині. Усередині все похололо. Невже вона й справді мала вигляд, як його коханка, чи цим дурнуватим бабам аби придумати якусь історію?

«Ми просто розмовляли, у цьому немає нічого страшного, — спробувала заспокоїти себе жінка. — Ці дурепи навіть у слові “привіт” чують “агов, пішли кохатися”».

— А запах спирту чуєш? — перервала її думки чергова репліка однієї із жінок.

— Атож, видно, батюшка знов прикладається до чарчини.

— А мені здається, що то Таня випила для хоробрості…

Вероніка не витримала й кинула на жінок спопеляючий погляд. Пліткарки знітилися. Одна стала розглядати небо, а другу раптом дуже зацікавили власні нігті.

«Ідіотки злощасні», — подумала Вероніка.

Тим часом Іван Сидорчук, що після прийняття сану дістав ім’я отець Іоан, підійшов до Вероніки.

— Слід запалити свічку, — промовив він.