Читати книгу - "Мелодія серця, Вікторія Ван"

Юн прокинулася рано вранці, її сон був тривожним і уривчастим. Кожного разу, як вона заплющувала очі, перед нею спливали образи з минулого дня — кулон, дивні символи, несподівана поява Чонгука з новинами про Техьона. Тепер усе змішалося в єдину картину, в якій важко було розрізнити реальність від страхів і здогадок. В кімнаті було прохолодно, але Юн відчувала внутрішнє тепло від того, що нарешті з’явилася якась відповідь на всі її запитання.

Вона повільно підвелася з ліжка, відчуваючи кожен м’яз у своєму тілі, наче після довгого забігу. Відкинувши ковдру, вона накинула на себе темний халат і сіла на підвіконня, спостерігаючи, як світанкове світло поступово розсіювало темряву ночі. Кожна мить видавалася їй одночасно занадто короткою і безмежною. Вона розуміла, що попереду чекає щось велике і, можливо, страшне.

Її думки постійно поверталися до розмови з Чонгуком. "Техьон може допомогти", казав він. Але як? Чому саме Техьон? І що він знає про це, чого не знають інші? Ці питання мучили Юн від самого моменту, коли вона зачинила двері за Чонгуком минулого вечора.

Її серце прискорено забилося, коли вона почула легкий стукіт у двері. Це не був різкий чи тривожний стукіт, але достатньо гучний, щоб вивести її зі стану задумливості. Юн швидко встала, наче боячись, що будь-яке зволікання може змінити все. Відчинивши двері, вона побачила на порозі Чонгука. Його вигляд не змінився з минулого вечора, ніби він і не спав.

— Юн, час вирушати, — тихо сказав він, зосереджено дивлячись на неї. Його голос був спокійним, але прихована напруга була відчутна в кожному слові.

— Так, я готова, — відповіла вона, киваючи, хоча всередині все ще бушувала буря сумнівів. Вона знала, що вже немає шляху назад. Всі дороги вели до Техьона.

Вони вийшли з готелю, і холодне ранкове повітря одразу обпекло шкіру. Місто прокидалося, але атмосфера була напруженою, ніби світ знав, що щось має змінитися. Юн мимоволі відчула, як навколо неї створюється передчуття чогось невідомого, мовби кожна людина, кожен крок, кожен вітерець віщували початок нової глави в її житті.

— Техьон у безпеці? — запитала вона, дивлячись на Чонгука, коли вони швидко йшли вузькими вуличками.

— Не знаю, — відповів він коротко, його погляд був спрямований вперед. — Але він точно знає більше, ніж ми. І нам треба діяти швидко, поки ще є час.

Ці слова змусили Юн замислитися про всі можливі небезпеки, які можуть очікувати їх на шляху. Вона знала, що варто остерігатися не тільки тих, хто залишив їй кулон, а й тих, хто можливо йде за нею. Але тепер до цього додалася ще одна загадка — Техьон.

Коли вони підходили до місця призначення, Юн відчула тривогу, яка посилювалася з кожним кроком. Вони наблизилися до маленького будинку, прихованого серед високих дерев. Він здавався покинутим, вікна були забиті дошками, і лише тонкий димок з димоходу свідчив про те, що хтось тут живе.

Чонгук жестом вказав їй мовчати й обережно підійшов до дверей. Він постукав тричі, і протягом кількох довгих секунд нічого не відбувалося. Але потім двері тихо прочинилися, і з-за них показався Техьон. Його обличчя було змарнілим, очі темні і втомлені, ніби він не спав кілька діб.

— Ви прийшли, — тільки й сказав він, дивлячись на Юн і Чонгука з відчутною тривогою в голосі.

— Нам потрібні відповіді, Техьоне, — прямо сказав Чонгук, не втрачаючи часу на привітання. — Що це все означає?

Техьон кивнув, відступивши всередину будинку. Юн відчула, як її серце стискається від передчуття. Вона не знала, чи готова почути те, що має сказати Техьон, але зараз уже не було вибору.

Юн увійшла до будинку, і одразу відчула важку, напружену атмосферу, яка висіла в повітрі. Просторий хол був погано освітлений — лише кілька тьмяних свічок створювали слабке мерехтіння на дерев'яних стінах, залишаючи в тіні більшість кутів. Все виглядало ніби закинутим, наче тут не жив жоден господар протягом багатьох років.

Техьон, вийшовши з-під дверного отвору, мовчки повів їх у глибину будинку. Його рухи були повільними, і було видно, що щось непокоїло його. Юн намагалася не відставати, хоча тривожні думки не давали їй спокою. Вона відчувала, як хвиля невідомості накочувала на неї з кожним кроком.

Чонгук ішов поруч, його погляд пильно слідкував за кожним рухом Техьона, але він залишався мовчазним. Юн зрозуміла, що вони наближаються до відповіді на питання, яке її переслідувало відтоді, як вона отримала кулон. Усе стало якимось занадто реальним, і водночас жахливо тривожним.

Вони зупинилися перед великою кімнатою з низькими стелями. У центрі стояв масивний дерев'яний стіл, а по його краях — кілька стільців, явно не призначених для затишних зустрічей. Техьон жестом запросив їх сідати.

— Сідай, — тихо сказав він, і його голос звучав якось приглушено, немовби йому було важко говорити.

Юн сіла на найближчий стілець, відчуваючи, як серце б'ється сильніше з кожною миттю. Вона подивилася на Техьона, сподіваючись, що той нарешті розкаже їм усе. Чонгук зайняв місце поруч, але його обличчя залишалося кам'яним. Він, очевидно, був так само напружений.

— Що це все означає? — першою заговорила Юн, намагаючись зібратися з думками. Її голос прозвучав глухо в напруженій тиші кімнати. — Ти сказав, що зможеш пояснити.

Техьон зітхнув і опустив голову, наче намагаючись зібратися з силами. Його плечі були опущені, а на обличчі виднілися сліди утоми і занепокоєння.

— Це почалося раніше, ніж ви могли подумати, — нарешті почав він, повільно піднімаючи голову і зустрічаючи їхні погляди. — Я довго тримав це в таємниці, бо не хотів, щоб ви втягнулися в це. Але зараз уже немає сенсу мовчати.

Юн напружилася, намагаючись не пропустити жодного слова. Вона відчувала, що зараз пролунає щось важливе, щось, що змінить усе її життя.

— Я знав про кулон і символи задовго до того, як ви їх знайшли, — сказав Техьон, дивлячись прямо на Юн. Його голос затремтів, і Юн зрозуміла, що це не просто якась дрібна інформація. — Це пов'язано з моєю родиною. Нас переслідують поколіннями.