Читати книгу - "Спецназ"

був «необмежений» контингент радянських військ. Але оскільки «обмежений» контингент радянських військ знаходиться до цього часу в Афганістані, було б непогано обмежити число радянських полковників, майорів, капітанів і сержантів у країнах Заходу, особливо тих, хто носить блакитні берети та маленький позолочений значок парашута на петлицях. Якраз люди в блакитних беретах убивають дітей, жінок і старих в Афганістані найбільш звірячими і жорстокими способами.

По-третє, радянський пілот розстріляв пасажирський літак з сотнями людей на борту. Після цього є сенс у зустрічі радянських льотчиків на міжнародних змаганнях та з'ясуванні хто кращий, а хто гірший? Упевнений, відповідь ясна без всяких змагань.

Спорт - це політика, а великий спорт - це велика політика. Наприкінці останньої війни Радянський Союз захопив три балтійські держави: Естонію, Латвію і Литву, а Захід ніколи не визнавав прав Радянського Союзу на ці території. «Добре», - сказали радянські керівники, - «якщо не визнаєте de jure, то визнайте de facto». За допомогою спорту була здійснена велика змова. Під час Московських Олімпійських Ігор деякі змагання проходили в Москві, а деякі - на окупованих територіях балтійських країн. В цей час я розмовляв з багатьма західними політиками і спортсменами. Я запитував їх: якщо б Радянський Союз окупував Швецію, поїхали б вони на Олімпійські Ігри в Москву? В один голос вони з обуренням відповідали: «ні» Але якщо частина Ігор проходила б у Москві, а частина в Стокгольмі, поїхали б вони в окупований Стокгольм? Тут межі їх обуренню не було. Вони вважали себе людьми принципу і ніколи б не поїхали в окуповану країну. Тоді чому, запитував я, вони їдуть на Олімпійські Ігри, частина яких відбувається на окупованій території балтійських країн? На це питання відповіді я не отримав.

Підрозділи, що складаються з професійних спортсменів, у спецназі є елітою всередині еліти. Вони складаються з кращого людського матеріалу (деякі - олімпійського рівня), насолоджуються незрівнянно кращими умовами життя і набагато більшими привілеями, ніж інші загони спецназу.

При виконанні завдань професійні спортсмени мають право контактувати з агентами спецназу на ворожій території й отримувати від них допомогу. По суті, вони є авангардом для інших формувань спецназу. Їх перших знайомлять з новітнім озброєнням та обладнанням, вони перші відпрацьовують знову розроблені і найбільш ризиковані види операцій. Тільки після випробувань, виконаних загонами спортсменів, ця нова зброя та обладнання і способи операцій спускаються регулярним спецназівським підрозділам. Ось один приклад.

У моїй книжці «Акваріум», вперше опублікованій у липні 1985 року, я описав період мого життя, коли я служив офіцером Управління розвідки військового округу і часто діяв в якості особистого представника начальника розвідки округу в групах спецназу. Період, який я описав, було чітко визначено: це було після мого повернення з «визволеної» Чехословаччини і перед тим, як я вступив до Військово-Дипломатичної Академії влітку 1970 року.

Я описав звичайний спецназівський загін, з яким я перебував. Одна група викидалася з парашутом з висоти 100 метрів. У кожної людини був тільки один парашут: у тій ситуації інший був непотрібний. Стрибок проводився на сніг. У книжці я описував тільки один тип парашута «Д-1-8». Через чотири місяці, в журналі «Радянський Воїн» за листопад 1985 генерал-лейтенант Лісов повідомив щось, що можна було б назвати передісторією групового парашутного стрибка спецназівського підрозділу з критично низької висоти. Генерал описав груповий стрибок з висоти 100 метрів, при якому кожна людина мала тільки один парашут, і він же пояснив, що другий парашут не потрібен. Стрибок був на сніг. У статті описаний лише один тип парашута - «Д-1-8».

Генерал Лісов описував випробування, які проводилися з жовтня 1967 року до березня 1968 року. Генерал, звичайно ж, не сказав, навіщо проводилися випробування, і слово «спецназ», звичайно ж, не використовувалося. Але він підкреслив той факт, що ці випробування проводилися не через те, що мали якесь відношення до спорту. Навпаки, відповідно до правил, закладених у міжнародні спортивні норми того часу, будь-кого, хто під час змагань відкривав свій парашут нижче 400 метрів від землі, дискваліфікували.

Генерал Лісов проводив випробування всупереч всім правилам спорту і не для того, щоб продемонструвати героїзм. Військові спортсмени покидали літак на висоті 100 метрів, тому їх парашути повинні були розкритися ще нижче. Груповий стрибок проводився одночасно з декількох літаків, парашутисти, покидали літак з інтервалом близько 1 секунди. Кожен з них перебував в повітрі між 9,5 і 13 секундами. Генерал Лісов резюмував наступне: 100 метрів, 50 осіб, 23 секунди. Приголомшливий результат за будь-якими стандартами.

Ці п'ятдесят осіб символізували п'ятдесят років Радянської Армії. Планувалося виконати цей стрибок 23 лютого 1968 року на її річницю, але через погоду його перенесли на 1 березня.

У той час я не знав про досліди генерала Лісова. Але зараз для мене ясно, що тактика, впроваджена в бойові підрозділи спецназу в 1969-70 роках, була розпочата професійними військовими спортсменами роком раніше.

Цей небезпечний трюк був виконаний моїм звичайним спецназівським підрозділом у досить простих умовах: ми стрибали в групі з тринадцяти осіб з широкого заднього люка літака «Антонов-12». Професіонали, про яких писав генерал Лісов, стрибали з вузьких бічних дверей «Антонова-2», що важче і небезпечніше. Професіонали стрибали у більшій групі, дуже щільно один до одного і з більшою точністю.

Незважаючи на те, що звичайний підрозділ спецназу не досяг і ніколи не досягне результатів, порівнянних з отриманими професійними спортсменами, тим не менш, ідея групового стрибка з висоти ста метрів збагатила десантовані загони виключно цінною технікою. Спеціальні війська вже на землі до того, як літаки зникли за горизонтом, і вони готові до дій до того, як ворог зрозуміє, що сталося. Їм необхідна така техніка, щоб мати можливість атакувати противника без попередження. Тому і йдуть на такий ризик.

Під час війни бойові підрозділи спецназу будуть виконувати завдання в тилу противника. Так невже загони професійних спортсменів, які в змозі виконувати особливо небезпечну роботу з навіть більшою точністю і швидкістю, ніж звичайні спецназівські групи, залишаться безробітними під час війни?

Перш, ніж завершити цю тему, я б хотів додати кілька слів про інше використання радянських атлетів для терористичних операцій. Не тільки в Радянській Армії, а й у Радянському каральному апараті (відомому в різні часи як НКВС, МДБ, МВС і КДБ) є своя власна спортивна організація «Динамо». Ось деякі приклади її практичного використання.

Коли війна закінчилася і «чисті» парашутисти зникли, Анна Шишмарьова вступила в ОМСБОН («Радянський Воїн», No20, 1985). Анна Шишмарьова є відомою радянською спортсменкою передвоєнного періоду, в той час як ОМСБОН була