Читати книгу - "Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
„Ось так! Я вгадала“.
„Ланс-Оелі — ціла планета?!“
„Атож. Кожна Грань — планета, аналог Землі в іншому вимірі. Мені вже давно закралась підозра, що Грані не можуть бути одним світом, однією планетою. Надто вже багато усього тут коїться“.
„Мабуть, твоя правда…“ — погодився я і спитав у Шако:
— А яким же чином люди переходять з однієї Грані на іншу?
— Прості люди — трактовими шляхами, — відповів хлопець. — Їх прокладають інквізитори чи рівні їм за могутністю чаклуни. Наші місцеві відуни на це не здатні. Дядько Ервін якраз і шукав ці трактові шляхи, проте не знайшов жодного. Тепер він вважає, що на Ланс-Оелі взагалі нема трактів. А якщо й є, то десь далеко за морями.
— Гм, це погано… А чому твій дядько не попросив Метра прокласти трактовий шлях?
— Він просив.
— І що відповів Метр? Відмовив?
Шако кивнув:
— Навіть чути про це не схотів. Дядько Ервін казав, що то була найстрашніша мить у його житті. Верховний король глянув на нього так, ніби пронизав наскрізь, і моторошним голосом запитав: „Тобі що, тут не подобається?“ Мій дядько не з боязких, але він ні від кого не криється з тим, що тоді його пойняв такий панічний жах, що він чкурнув звідси, аж п’ятами замигав, і біг, доки не впав з утоми.
— Ага! — тільки й сказав я і значуще поглянув на Інну.
— А сам Метр? — запитала вона в Шако. — Він не потребував трактових шляхів?
— Звісно, ні. Адже Метр — Великий. Відстань для нього не мала жодного значення. Коли треба було, він миттєво з’являвся в Кер-Маґні — а потім, так само миттєво, зникав.
— Інквізитори теж так можуть?
— Ні, пані, вони так не можуть. Але й їм не потрібні тракти. У книжках я читав, що для могутніх чаклунів межі між Гранями в деяких місцях прозорі.
— Як це?
— Деталей не знаю. В тих книжках нічого конкретного про це немає.
— А сам ти коли-небудь бачив інквізиторів?
— Атож, пані, бачив. Останні два роки Метр майже постійно жив у Кер-Маґні і час від часу влаштовував тут наради з маґістрами Інквізиції.
— А як же вони приходили сюди?
— Самі не приходили, їх приводив Метр. Навіть для найдосвідченіших інквізиторів подорож із Вічного Міста до Ланс-Оелі займає понад місяць.
— Отже, після смер… після зникнення Метра у вас не було гостей з інших Граней?
— Та ні, все ж таки був один. Наприкінці лютого до нас завітав командор… даруйте, забув його ім’я. Здається, воно закінчується на „тшеллі“. Так от, цей командор розповів нам про смерть верховного короля і про призначення великого інквізитора регентом Імперії. Коли він прочитав заповіт Метра стосовно Ланс-Оелі, то лише розгублено знизав плечима і промимрив: „Під кінець дідуган зовсім здурів“.
Суальда підняла була руку, щоб дати онукові чергового потиличника, та я поглядом зупинив її. Вона скорилася.
— Отже, Метр усе-таки помер? — спитала Інна.
— Цього я не казала, — затято мовила Суальда.
А Шако розвів руками.
— Певно одне: на цім світі його вже нема. Метр не був звичайною людиною, й але й чаклуном він не був. Він був Великим, останнім із Великих, і, може, не тільки його душа, а й він увесь піднісся на небо.
— До речі, — озвався я. — Хто такі Великі?
— Великі, це Великі, — розгублено відповів Шако. — У прадавні часи вони були надіслані Всевишнім на землю, аби наглядати за людьми, наставляти їх на путь істини… Так, принаймі, стверджує наш священик і так написано в багатьох книжках. Але дядько Ервін сумнівається в цьому. Він каже, що це надто гарно, аби бути правдою. Дядько взагалі в усьому сумнівається і не радить брати на віру все написане в книжках. Він каже, що там багато вигадок.
— Це зважаючи в яких книжках, — сказав я. — Якщо книжки наукові, то їм, з певними засторогами, можна вірити.
— Геть усі наукові книжки написані латиною, пане ґрафе. А я латини не знаю.
— Тому тобі краще заткнути пельку, — сердито зауважила Суальда. — І не базікати про речі, в яких нічого не тямиш.
Пообідавши, ми з Інною помили руки й витерли їх об серветку.
— Суальдо, — сказав я, — тут, часом, не знайдеться для нас якогось вбрання?
— Скільки завгодно, пане, і яке завгодно. Для пані — в її гардеробній, це сусідня кімната; а для вас — на вашій половині.
— На моїй половині?
— Атож, пане. Його величність не знав, хто буде його спадкоємцем… а втім, може, і знав, що вас буде двоє, тому й розділив горішній поверх на три частини — покої для хазяїна, для хазяйки і для гостей. Якщо ви не заперечуєте, Шако проведе вас на вашу половину, а я тим часом допоможу вдягтися пані.
— Гаразд, — кивнув я і подумки сказав Інні: „Піду огляну свої апартаменти. Подивлюся, чи не висять у моїй спальні такі самі роги“.
„Якщо немає, можу подарувати свої“.
Я пропустив повз вуха жінчин жарт і звернувся до Шако:
— Ходімо, хлопче.
Ми вийшли з Інниної спальні, проминули невеликий передпокій з двома прямокутними дверцятами обабіч і опинились у просторій, розкішно вмебльованій вітальні.
— Яка пишнота! — мимохіть вихопилось у мене.
— Вам подобається? — спитав Шако.
— Атож, — відповів я. — Мені тут усе подобається. Тільки от бабця твоя… ну, трохи дивна.
— Ваша правда, пане ґрафе. Вона знає куди більше, ніж говорить.
— Я це помітив. Видно, вона небалакуча.
Шако захихотів:
— Де ж пак, небалакуча! Та вона кому завгодно памороки заб’є… точніше, забила б, якби… — він по-змовницькому стишив голос. — Річ у тім, що торік Метр укоротив їй язика.
— Що?!
— Ну, звісно, не насправді, а… як би це сказати?… Словом, він там щось начаклував, і після того бабця Суальда стала тримати язика за зубами.
— Але ж навіщо?!
— Гадаю, через те, що вона забагато знає.
— А хіба це злочин — багато знати?
Хлопець на ходу замислено потер чоло.
— Взагалі-то ні, пане. Однак на місці Метра я, мабуть, учинив би так само.
— З якого б це дива?
— Бо бабця віддавна служила у Метра, вона багато знає, але мало що з того розуміє. Раніш, бувало, таку нісенітницю верзла, що… Повірте: теперішня її потаємність дратує значно менше, аніж колишня балакучість.
Я стиха хмикнув.
Нарешті ми зупинилися перед широкими дверима.
— Це вхід до Метрової бібліотеки, — благоговійно мовив Шако. —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко», після закриття браузера.